Володимир Кирилович Малик - Горить свіча

не проникало в неї, а рачкувати з важким відром було дуже незручно. До того ж від безперервних ударів земля під церквою здригалася — і здавалося, ось-ось обвалиться.

— Швидше, швидше! — підганяв сам себе Никодим. — Поспішай!

Раптом зверху все задвигтіло, загриміло, загуркотіло. Пронизливий крик сотень людей проник і в підземелля, жахом сповнив серце дворецького та титаря.

— Мати Божа! Що там?

— Завалилася!.. — простогнав титар. Свічка погасла — стало темно. — Церква завалилася!

Їдка пилюка проникла в підземелля — забила легені. Крики й стогони придушених і поранених холодили серця. Пронизливо верещала дитина, і Никодимові здалося, що то заливається від болю котресь із онучат воєводи Дмитра.

Ні він, ні титар про себе спочатку не думали, їхня уява малювала жахливі картини Страшного суду, що вчинився зверху над жінками, дітьми та стариками, яких придушила своєю вагою зруйнована церква, і лише тоді, коли стало важко дихати, коли непроглядна пітьма налягла на очі, а могильний холод почав заповзати під їхній одяг, вони раптом зрозуміли, що і їм сподіватися ні на що.

— Свят, свят, свят! — прошепотів титар. — Краще б нас відразу задушило, ніж маємо тута вмирати від задухи, без води та їжі.

Никодим промовчав, але теж зримо уявив, у яких пекельних муках доведеться їм тут помирати, і приречено подумав: “Боже, твоя воля… Ми самі залізли сюди, в свою домовину… Справді, краще б відразу…”

…Мине сім з лишком довгих-предовгих століть — і невідомі для них учені нащадки розкопають їхню печеру-домовину, знайдуть у ній два скоцюрблені кістяки, перетлілі залишки одягу, заступа, копаницю та відро — далекі німі свідки київської трагедії.

Так упав Київ. Це трапилося 6 грудня 1240 року, на Миколин день. По монгольському літочисленню то був місяць желтоксан року Миші. На дев'яносто третій день облоги, героїчної, але нерівної битви-різанини з безпощадним ворогом.

14

Полонених киян — воїнів, що вціліли в боях, жінок, дітей, старих — баатури зігнали в обнесений високим цегляним муром просторий двір Софійського собору, як у велетенську кошару. Тут їх тримали просто неба три дні, довгі морозяні три дні, протягом яких переможці з дозволу Батия грабували Київ.

Погром був жахливий. Ватаги жадібних до здобичі степовиків обікрали, обідрали й осквернили всі церкви й монастирі, розбили й пограбували торгові склепи й крамниці, винишпорили всі закапелки в князівських, боярських та купецьких хоромах, не минули й ремісничих жител та убогих бідняцьких землянок — все, що мало хоч яку-небудь вартість, запопадливо, один з-перед одного хапали, запихали в свої місткі хурджуни, а що не вміщалося — в лантухи та клунки. Чого ж не могли взяти з собою, те били, трощили, аби не дісталося нікому. Людей, що уникли полону під час боїв і сподівалися переховатися, вбивали тут же без ніякого жалю, а їхні житла спалювали. В усіх кінцях палахкотіли пожежі. Дим, чад і трупна задуха висіли над розтерзаним Києвом.

Як не дивно, але після перемоги Батий, окрім дозволу на пограбування, що стало звичним для загарбників, одночасно розпорядився очистити місто від трупів. Під суворим наглядом молодих джигітів по вулицях їздили полоненики-гробарі, вантажили трупи на сани, вивозили за Золоті ворота і скидали в рів — монголів направо, а киян — наліво. Потім копаницями довбали мерзлу землю і прикидали їх. У Володимировому городі викопали глибокі рови — ховали там теж.

Татари самі дивувалися; навіщо це робити? Ніде такого не було — ні в Рязані, ні в Володимирі, ні в Переяславі, ні в Чернігові, ні в половецьких степах. Ховали лише своїх, та й то не завжди. А тут… Чому тут така честь мертвим? І ніхто з них не здогадувався, що це було не рядове місто, а Київ, стародавня столиця Русі, і Батиєві захотілося оглянути його і зрозуміти, чому він затримався під його стінами на цілих тринадцять тижнів. Та як йому в'їхати в нього, коли там, незважаючи на зиму, така трупна задуха? Як переступати через трупи?

Тим часом тисячі полонених киян гибіли без їжі та води, на холоді, під зимовими зорями, за мурами Софійського собору. Багато хто заховався в собор, але більшість ночували надворі. Кожну ніч слабосилі й поранені замерзали.

Тільки на четвертий день про них згадали. Вранці розчинилася брама. В ній показався старий зморшкуватий половець, різким голосом гукнув:

— Виходьте!

Біля брами зчинилася штовханина. Голодні закоцюблі люди кинулися до виходу. Геть звідси! Геть подалі з цієї святої обителі, перетвореної завойовниками на кошару для полонених!

Людині притаманно сподіватися. Отож і тут, після триденного страждання, кожен сподівався, що найлихіше позаду, і намагався якнайшвидше вирватися звідси.

Добриня притримав Янку.

— Не поспішай! Не поспішай поперед батька в пекло!

— Ти думаєш…

— Нас чекає смерть або неволя, Янко. Ти повинна знати це.

— І ніякої надії? Ніякого виходу?

Добриня розвів руками.

— Ну який тут вихід? Через стіни не перелізеш. А перелізеш — з міста не вийдеш. А з міста вийдеш — через орду, що отаборилася довкола, не пройдеш. Враз схоплять…

Янка схилила голову Добрині на груди. Прошепотіла:

— Бачу, єдина розрада, що ми разом. Та чи надовго?

Лише десь після полудня, коли натовп порідшав, вони наблизилися до воріт. І тут до них кинувся бородатий чоловік у сукняному лейбику, у якійсь киреї, накинутій наопашки, та в такій же старій облізлій шапці, натягнутій на самі очі.

— Добриня? Ти? Живий?

Услід за ним поспішала огрядна жінка, закутана з голови до ніг у теплу вовняну хустку. З-під неї виглядали тільки очі та ніс.

Добриня не впізнав їх.

Чоловік затупцяв на місці, винувато усміхнувся у чорну бороду.

— Та ви ж з боярином Іллею обідали у нас… На Копиревому кінці… Пам'ятаєш?.. Ні?.. Та рабин я! Рабин Ісаак Зайденберг!

— А-а… Ну як же! — тепер Добриня впізнав обох — і рабина Ісаака і його дружину Ребекку, що, обіпершись на чоловікову руку, з затаєною надією дивилася на молодика, ніби він міг зараз чимось їм допомогти чи зарадити лихові.— Упізнаю, упізнаю… А де ж Маріам, ваша донька?

З очей у Ребекки бризнули сльози.

— Ой, вей! О горе! Немає з нами нашої милої донечки, нашої зіроньки! Десь, як і ми, поневіряється, якщо жива, в моаветянському полоні, що гірший за єгипетський. Вей, вей!

Рабин при її словах сумно хитав головою, а в його злегка випуклих чорних очах зачаївся такий жах, такий відчай, що Добриня мимоволі відвів погляд. Що він порадить цим людям? Чим допоможе нещасним?

— І про боярина Іллю ніякої звістки? — спитав, щоб змінити розмову.

— Ніякої.

Їх штурхнули в