Стівен Кінг - Коли впаде темрява

напевне, сам би йому дав, якби мене підтримала Рут, але моя дружина була категорично проти.

— Вона здогадається, — казала Рут, маючи на увазі сиділку, — і тоді ти матимеш неприємності.

— Він мій батько.

— Це її не зупинить. — Рут завжди належала до тих, хто каже «пляшка наполовину порожня». Це не від виховання, вона народилася такою. — Вона доповість куди слід. Ти можеш потрапити до в’язниці!

Тож я його не вбив. Ніхто з нас його не вбивав. Ми вбивали тільки час. Ми читали йому, не знаючи, наскільки він розуміє почуте. Міняли йому білизну і позначали в картці на стіні, які й коли йому було дано ліки. Дні стояли дико спекотні, і ми періодично міняли розташування двох вентиляторів, намагаючись утворити подвійний протяг. Ми дивилися ігри «Піратів» по маленькому кольоровому телевізору, екран якого показував траву пурпурного кольору, і розповідали йому, що «Пірати» цього року круто стоять. Ми перемовлялися одне з одним поверх його загостреного профілю. Ми бачили, як він страждає, і очікували, коли він помре. І одного дня, коли він спав, хропучи на всі заставки, я підвів очі від книжки «Кращі американські поети двадцятого століття» і побачив високу, міцно збиту чорну жінку з чорною дівчинкою в темних окулярах — вони стояли в дверях спальні.

Та дівчинка — я пам’ятаю її так ясно, ніби це було сьогодні вранці. Гадаю, їй було рочків сім, хоча вона була на диво маленькою для свого віку. Зовсім крихітка. Вона була в рожевій сукенці, поділ якої закінчувався над її гострими колінками. На одній з її не менш незграбних голінок був «джонсонівський» бандаж «Бенд-Ейд», прикрашений зображеннями персонажів мультиків студії «Ворнер бразерз», — я запам’ятав Сема Йосеміта з його довгими рудими вусами і револьверами в обох руках. Її темні окуляри виглядали як кумедний приз, отриманий на якомусь вуличному розпродажу. Вони були надто великими й сповзали з кирпатого носа дитини, відкриваючи її нерухомі, з важкими повіками очі, затягнуті білувато-блакитною плівкою. Волосся в неї було заплетене в тугі кіски. На згині руки в неї висіла рожева дитяча сумочка, тріснута посередині. Взута вона була в брудні кросівки. Шкіра в неї була не зовсім чорною, а сірувато-мильного кольору. Вона трималася на ногах, але виглядала хворою не менш за мого батька.

Жінку я пам’ятаю не так ясно, бо всю мою увагу притягувала до себе дитина. Жінці могло бути й сорок, і шістдесят. Безхмарна на вигляд, з короткою зачіскою «афро». Окрім цього, я нічого більше пам’ятаю — навіть кольору її сукні, якщо на ній була сукня. Гадаю, що була, хоча вона могла бути одягненою й у слакси.

— Хто ви? — спитав я. Прозвучало це в мене якось дурнувато, ніби я оце дрімав і щойно прокинувся, а не підняв голову від книжки, — хоча дійсно є щось спільне між цими заняттями.

За їх спинами з’явилася Труді, і з тими ж словами. Голос її звучав аж ніяк не сонно. А за нею й Рут промовила тоном на кшталт «о, заради Бога»:

— Та клямка дверей ніколи не тримає. Мабуть, самі відчинилися, от вони й зайшли.

Ралф, який з’явився поряд з Труді, кинув погляд через плече.

— Зараз двері зачинені. Мабуть, вони їх закрили за собою.

Ніби це було очком на їх користь.

— Вам не можна сюди заходити, — звернулась Труді до жінки. — Ми зайняті. Тут хворий. Не знаю, що вам треба, але ви мусите звідси піти.

— Не можна отак взяти й зайти до чийогось дому, — додав Ралф.

Вони втрьох скупчилися в дверях батькової спальні. Ралф не вельми делікатно торкнувся плеча негритянки.

— Якщо не хочете, щоб ми викликали поліцію, краще йдіть собі. Чи вам хочеться, щоб ми викликали поліцію?

Жінка не звернула на це уваги. Вона підштовхнула вперед маленьку дівчинку і промовила:

— Просто попереду. Чотири кроки. Там ще такий стояк стирчить, не перечепися. Рахуй вголос, щоб я чула.

Дівчинка почала рахувати:

— Один… два… дри… чотири…

Жодного разу не поглянувши вниз, вона переступила через металеву лапу стояка крапельниці на слові «дри» — звісно ж, не дивилася ні на що крізь засмальцьовані скельця занадто великих окулярів придбаних десь на вуличному розпродажу. Та й що б вона могла побачити своїми враженими катарактою очима? Вона пройшла повз мене так близько, що її сукня майнула мені по руці, мов думка. Від неї тхнуло потом, і брудним тілом, і, так само як від Дока, — хворобою. На обох її руках видно було темні плями — не струпи, а виразки.

— Зупини її! — гукнув мені брат, але я не поворухнувся. Все відбулося дуже швидко. Маленька дівчинка нахилилася до мого батька і поцілувала його в неголену запалу щоку. Не просто торкнулася губами, а насправді поцілувала. Всмак цмокнула.

При цьому її маленький пластиковий ридикюль хилитнувся, злегка зачепивши батькову скроню, і той розплющив очі. Пізніше Труді з Рут запевняли, ніби вона вдарила його своєю сумочкою і це його розбудило. Ралф не був таким упевненим, а я взагалі в це не вірив. Сумочка хилитнулася абсолютно беззвучно. Вона була порожня, в ній могли лежати хіба що кілька серветок.

— Хто ти, дитинко? — спитав батько своїм хрипким передсмертним голосом.

— Аяна, — відповіла дівчинка.

— А я Док.

Він дивився вгору, на неї, з глибини темних печер своїх очей, але його погляд був зараз більш притомним, ніж упродовж усіх тих двох тижнів, що ми прожили біля нього у Форд Сіті. Він, либонь, досягнув того стану, коли навіть мізерний збій у рутині щоденного існування міг на мить просвітлити його згасаючий погляд.

Труді проштовхнулась повз жінку і намагалася пройти повз мене з наміром вхопити дитину, що так несподівано привернула до себе увагу вмираючого Дока. Я притримав її за зап’ястя.

— Зачекай.

— Що значить зачекай? Вони увірвалися сюди незаконно!

— Я хвора. Я мушу йти, — промовила маленька дівчинка. Відтак вона ще раз його поцілувала і відступила назад. Цього разу вона перечепилася об триногу крапельниці, ледь не поваливши її на себе. Труді підхопила стояк, а я — дівчинку. Вона була невагома, обтягнутий шкірою каркас із кісточок. Окуляри спали їй з носа мені на коліна, і на мить її вкриті молочною плівкою очі зазирнули до моїх.

— З тобою все буде добре, — промовила Аяна і торкнулася моїх губ маленькою долонею. Мене немов приском обпекло, проте я не відхилився. — 3 тобою все буде добре.

— Ходімо, Аяно, — покликала жінка. — Нам треба йти від цих людей. Два кроки. Рахуй, щоб я чула.

— Один… два, — промовила Аяна, надягаючи окуляри й підштовхуючи