Стівен Кінг - Куджо

до чоловіка й відштовхнула. Вік, який очікував чого завгодно, тільки не цього, гепнувся на зад. Донна стала навколішки біля Теда і поклала йому на голову руки. Відкривши йому рота й затиснувши ніздрі, вона почала вдихати свій безголосий дух йому в легені.

Сонні літні мухи знайшли на під’їзній доріжці тіла Куджо і шерифа Баннермена, чоловіка Вікторії, батька Катріни. Вони не робили різниці між псом і чоловіком. Мухи демократичні. Сонце тріумфально палило згори. Було десять хвилин по першій. Поля мерехтіли й танцювали в тихому літі. Небо було кольору облізлих синіх джинсів. Пророцтва тітки Евві Чалмерс збулися.

Вона дихала для свого сина. І дихала, і дихала. Її син не мертвий. Вона пройшла крізь це пекло не для того, щоб він помер, і цього просто не станеться.

Цього не буде.

Вона дихала. Дихала для сина.

Коли двадцять хвилин по тому на доріжку в’їхала машина «швидкої», Донна все ще не здавалася. Віка до хлопчика вона не підпустила. Коли він підходив, Донна вищиряла зуби і беззвучно гарчала на нього.

Вік був убитий горем майже до стану відстороненості. Аж до найглибших основ своєї свідомості він був певен, що нічого цього не може відбуватися насправді. Вік увірвався в будинок Кемберів через двері ґанку, на які так довго й болісно дивилася Донна. Внутрішні двері не були зачинені. Він зателефонував.

Коли він знову вийшов надвір, Донна все ще робила їхньому мертвому синові штучне дихання рот у рот. Він попрямував був до неї, та несподівано різко звернув. Підійшов до «пінто» й відчинив дверцята. Духота заревла на нього, як невидимий лев. Невже вони провели тут усю другу половину понеділка, цілий вівторок і аж до полудня сьогодні? У це неможливо було повірити.

На підлозі, де лежала запасна шина, Вік знайшов стару ковдру. Він розгорнув її і накрив скалічене тіло Баннермена. Тоді сів на траву й задивився на міську дорогу № 3 і на запорошені сосни по інший її бік. Свідомість поринула в блаженне забуття.

Водій «швидкої» і двоє санітарів поклали тіло Баннермена в авто рятувального загону Касл-Рока. Тоді наблизилися до Донни. Вона вищирилася. Її пошерхлі губи склалися в слова: «Він живий! Живий!» Коли один із санітарів спробував лагідно поставити її на ноги й відвести геть, Донна його вкусила. Пізніше йому самому довелося лягти в лікарню і пройти лікування проти сказу. На допомогу прийшов другий санітар. Вона від них відбилася.

Знесилені, вони відійшли вбік. Вік усе ще сидів на моріжку, спершись підборіддям на долоні, і дивився на той бік дороги.

Водій «швидкої» приніс шприц. Відбулася сутичка. Шприц розбився. Тед лежав на траві, все ще мертвий. Латка його тіні стала трохи більшою.

Прибули ще дві поліцейські машини. В одній з них сидів Роско Фішер. Коли водій «швидкої» сказав, що Джордж Баннермен мертвий, Роско заплакав. До Донни підступили ще двоє поліцейських. Ще одна коротка, запекла сутичка — і Донну Трентон нарешті відтягли від її сина четверо сильних, спітнілих чоловіків. Вона ледь не вирвалася знову, і Роско Фішер, усе ще плачучи, кинувся на допомогу. Донна безгучно кричала й молотила головою з боку на бік. З’явився ще один шприц, і нарешті їй успішно зробили укол.

З машини «швидкої» винесли ноші, і двоє санітарів підкотили їх до того місця, де на траві лежав Тед. Його, все ще мертвого, поклали на них. Його з ніг до голови вкрили простирадлом. Побачивши це, Донна подвоїла свої зусилля. Вона вирвала одну руку і замолотила нею, як навіжена. І раптом вивільнилася.

— Донно, — покликав Вік, підводячись на ноги. — Люба, усе вже скінчилося. Будь ласка, не треба, люба, не треба.

Вона не побігла до нош, на яких лежав її син. Донна бігла до бейсбольної битки. Підібравши її, вона знову заходилася мотлошити пса. Мухи знялися в повітря блискучою чорно-зеленою хмарою. Звук битки, що врубувалася в тіло, був важкий і моторошний, нагадуючи звуки в крамниці м’ясника. За кожним ударом труп Куджо злегка підстрибував.

Копи рушили вперед.

— Ні, — спокійно сказав один санітар, і за кілька секунд Донна просто повалилася додолу. Битка Бретта Кембера випала з її розслаблених рук.

Десь за п’ять хвилин «швидка» поїхала, завиваючи сиреною. Віку запропонували ін’єкцію, «щоб угамувати нерви, містере Трентон», і хоча до цього часу він був уже неймовірно спокійний, та з ввічливості погодився. Він підібрав целофан, який санітар здер зі шприца, й уважно глянув на надруковану на ньому назву «АПДЖОН».

— Колись ми розробляли для них рекламну кампанію, — повідомив він санітару.

— Справді? — обережно перепитав той. Санітар був іще доволі молодим і відчував, що скоро його знудить. Такої бійні він не бачив ще ніколи в житті.

Одна поліцейська машина залишилася, щоб доправити Віка у Бриджтон, у лікарню «Нортерн Камберленд».

— Чи не могли б ви хвильку зачекати? — спитав Вік.

Обоє поліцейських кивнули. Вони дивилися на Віка Трентона насторожено, так наче він був чимось заражений.

Він відчинив обоє дверей «пінто». З дверцятами з боку Донни йому довелося довгенько пововтузитися. Пес так їх пом’яв, що годі було повірити. Її сумочка була в салоні. І блузка. На ній була дірка з рваними краями, так ніби собака вигриз із неї добрий шмат. На приладовій панелі валялося кілька обгорток від «Слім Джима». Там же стояв пропахлий кислим молоком термос Теда. Коробочка для обідів зі Снупі. Від погляду на неї серце Віка звело сильним, болючим спазмом. Та він не дозволяв собі задумуватися над тим, що це могло означати в перспективі майбутнього, якщо після цього страшного, гарячого дня взагалі існувало якесь майбутнє. Він знайшов кросівок Теда.

«Тедді, — подумав він. — О, Тедді».

Ноги Віка підкосились, і він важко опустився на пасажирське сидіння, задивившись на хромовану смужку дверей біля своїх ніг. Чому? Хто допустив, щоб таке сталося? Як могло збігтися стільки подій нараз?

Зненацька в нього нестерпно запульсувала голова. Ніс забило від сліз. У ніздрях почало сіпати. Він всякнув сльози назад і провів рукою по обличчі. Йому спало на думку, що, враховуючи Теда, Куджо винний у смерті щонайменше трьох людей. А може, й більше, якщо виявиться, що серед його жертв і Кембери. Чи були в копа, якого він накривав ковдрою, жінка і діти? Мабуть.

«Якби я приїхав бодай на годину раніше. Якби не заснув…»

Голос у голові закричав: «А я був такий упевнений, що то Кемп! Такий упевнений!»

«Чи було б достатньо, якби