Лорен Грофф - Долі та фурії

товстий і древній, як антикварний самовар. Не зважаючи ні на що, він вижив, як щури, медузи і таргани. Він узяв три тоненькі книжки, написані Матильдою, на які вона не отримала жодного відгуку, і запхав собі в сумку. [Алазон, Ейрон, Бомолохос;[40] вона звісно була хитра, але всіх тонкощів не знала. Весь наклад цього видання зберігався вдома, в одній із кімнат, у картонних коробках, де вільно паслися таргани.] Хоча він був і старий, та розум у нього був такий же гострий, як завжди. Він налив собі бурбону, потім відставив склянку й прихопив усю пляшку, йдучи на горище. Усю ніч він, сторінку за сторінкою, перегорнув найцінніше: перші нариси п’єс Ланселота Саттервайта в акуратних архівних коробках, шукаючи роздрукований пожовклий примірник «Джерел».

Він один був вартий усього цього будинку. І його він не знайшов. Його більше не було тут, серед інших п’єс-родичів, бо він покинув Матильду кілька десятиліть тому на світанку, поцуплений рукою молодого хлопця, який прокинувся від сорому й люті в чужому будинку, який випустив собаку погуляти в темряві, зробив фруктовий салат і каву, не вмикаючи світла. Він запхав папери під сорочку, й вони нагрілися там об його шкіру, коли він повертався до міста. Зрештою це не мало значення. Ленд мав право на таку ж частку Саттервайта, як і всі інші, це правда. Хлопець, який пояснив крадіжку в листі, всунутому в миску з дозріваючими помідорами; хлопець, який своїми кістками відчував те, що по-справжньому розуміла лише одна людина.

Коли Матильда вже два роки була вдовою, вона поїхала подивитися на Ленда в Нью-Джерсі. Постановка «Бурі». Він грав Калібана. Він непогано впорався з роллю, але не вистачало якоїсь іскри. На дітях геніїв природа відпочиває, ну і так далі. Його найбільшим талантом було чудове обличчя, яке ховалося за гримом. Після виклику на поклін вона вийшла в сутінки. Вона не ховалася, думаючи, що в цьому не буде потреби. Вона набула здорової ваги, волосся відросло, шкіра мала природний світло-коричневий колір. Але він стояв перед театром, палив цигарку у своєму незграбному гримі, з горбом на спині, в якомусь ганчір’ї.

— Що скажете, Матильдо? — гукнув він через вир людей, які розходилися на вечерю, до дітей, випити.

Як він подивився на неї. Господи! Наче міг зазирнути в її темне серце і до смерті злякався того, що там побачив.

Що ж, це правда, у Лотто була така сама моральна строгість. А що якби він знав про все, що вона зробила, все, чим вона була, про лють, яка спалахувала в неї під шкірою, про те, як колись вона чула, що він хвалився на якійсь вечірці, трохи випивши, і зненавиділа слова, що злітали з його чудових вуст, як їй хотілося спопелити черевики, які він скрізь розкидав, його статечність, із якою він сприймав швидкі й тонкі почуття людей, його его, яке було важче, ніж гранітна плита, на якій стояв їхній будинок, як її іноді нудило від його тіла, яке колись належало їй, від запаху цього тіла, від його обвислого живота, від непривабливого волосся на цьому тілі, від якого тепер залишилися самі кістки — чи він пробачив би їй? О Господи, та, звісно, пробачив би.

Вона зупинилася. Стій прямо, сказала собі. Вона посміхнулася нещасному Ленду своєю найширшою посмішкою.

— Не здавайся. Уперед!

Перед нею знову й знову поставало його обличчя, коли вона їхала назад до свого дому, до своєї собаки. Яким непривабливим іноді може бути вродливе обличчя. Можливо, Ленд був набагато кращим актором, ніж вона вважала, кращим навіть за Лотто. Що ж, вона знала, на що це схоже.

Порожні театри набагато тихіші за будь-які інші порожні місця. Коли театри сплять, їм сняться шум, світло, рух. Вона насилу знайшла якісь одні незамкнені двері й увійшла, ховаючись від крижаного вітру. Зараз, мабуть, тонкокоста Даніка й гарненька Сусанна вже нащебетались і, відмахуючись від офіціанта, починають перемивати кістки Матильді за те, що вона й досі не прийшла. Ну, й нехай. Увесь день на роботі вона відчувала наростаючу тривогу, і коли Ланселот не відповів на її есемески й не прийшов додому, вона пішла його шукати. «Гейсі» красувалося на афіші. П’єса про зло, яке роз’їдало його зсередини. Вона пішла на його ледве чутний голос, пробираючись у темряві за лаштунками, виставивши вперед руки й човгаючи. Вона не вмикала світла й не попередила його, що прийде. Нарешті вона дісталася до лаштунків й побачила його на сцені, звісно ж. Він стояв у тьмяному світлі й говорив:

Мій бідний, чесний пане! Добре серце

Тебе в нещастя ввергло! Як це сталось,

Що добре серце в нас гріхом назвалось?

І хто посміє хоч наполовину

Таким же добрим бути, як Тімон,

Коли безмежна щедрість, без якої

Богів немає, стільки лиха коїть?[41]

Вона прослухала всю сцену, перш ніж зрозуміла, що це «Тімон Афінський». П’єса Шекспіра, яка найменше їй подобалася. Він почав наступну сцену. О! Він грав усю п’єсу. Сам. Ні для кого.

Її не видно було в темряві, і тому вона не стримувала посмішки — кумедний, милий чоловік, — посмішка небезпечно поширилася на її діафрагму, тож їй довелося глибоко дихати, контролюючи вдихи, щоб раптом не розсміятися, дивлячись, як він, такий високий, велично крокує по сцені. Цим акторством роздмухує життя в старій, майже неживій, мрії. Старе «я», яке вона давно поховала, виявляється, й досі потихеньку живе собі в ньому. Але ж як пафосно, як голосно. І зовсім він ніякий не актор, яким вважав себе.

Вона стояла в чорних складках завіси, а він закінчив, і все вклонявся і вклонявся. Потім затамував віддих і знову повернувся у своє тіло. Вимкнув світло. У нього був ліхтарик на мобільнику, яким він і присвічував собі дорогу, і вона завбачливо відступила вглиб за лаштунки, щоб не потрапити в це коло тьмяного світла. Він пройшов дуже близько, і на неї війнуло потом, кавою, його власним запахом, можливо, ще бурбоном, щоб заглушити інші запахи. Вона почекала, поки грюкнули двері, і ще швидше навпомацки вибралася на крижану вулицю, вскочила в таксі й помчала додому. Він прийшов усього за кілька хвилин після неї, та коли він нахилив голову до її шиї, вона почула запах зими в його волоссі. Вона ніжно тримала його голову, відчуваючи, як його таємне щастя нуртує в ньому.

Пізніше під своїм псевдонімом вона написала п’єсу під назвою «Волумнія». Її поставили в театрі на п’ятдесят місць. У цю п’єсу вона вклала всю себе.

[Вона не здивувалася б, якби на неї ніхто не прийшов.]

24

Минуло стільки років, і вона була тоді така мала. Між тим, що вона пам’ятала, і тим, що сталося, лежала чорна прірва. І там був якийсь проміжок, якийсь просвіт. Чотири роки — це ще дитя. Це все ж таки безжально — ненавидіти дитину за те, що вона дитина і робить дитячі помилки.

Мабуть, так було завжди; можливо, вона просто хотіла знайти якесь виправдання, та у неї поряд із першою історією існувала й друга, яка вела страшну й тиху війну з її упевненістю. Вона мусила переконати себе, що краща історія й була справжньою, навіть якщо гірша була переконливішою.

Їй було чотири роки, і вона почула, як її брат грається нагорі в бабусиному будинку, коли