Лорен Грофф - Долі та фурії

Усю дорогу додому вона йшла пішки — майже десять миль. Вона зайшла в будинок. Чоллі сидів на кухні, попиваючи Kool-Aid. Він впустив чашку. У нього почервоніло обличчя, коли він почав кричати, що їхні батьки подали заяву в поліцію, що батько щоночі прочісує всі околиці, шукаючи її, що Чоллі сняться жахіття, у яких її викрадають і ґвалтують. Вона знизала плечима, поклала долі свій рюкзак і пішла до вітальні, щоб увімкнути телевізор. Згодом він приніс їй яєчню й тост і сів поряд, дивлячись, як її обличчям рухається світло з екрана. Минали тижні. Її тіло жило окремо від мозку, який блукав деінде, десь у другій земній півкулі. Щось гнітило її, мов якийсь якір зачепився за щось невидиме внизу. Їй було дуже важко рухатися.

Батьки були уважні до неї. Вони дозволяли їй не ходити до школи, повели її до лікаря. Нічого не змінювалося. Вона лежала в ліжку.

— Гвенні, — сказав її брат, — тобі потрібна допомога.

Жодної реакції. Брат, намагаючись не дивитися на неї, узяв її за руку. Так ніжно, так обережно, щоб не злякати її. Уже кілька тижнів вона не милася. Їй було важко їсти.

— Від тебе смердить, — сердито сказав Чоллі.

А від тебе завжди смерділо, подумала вона, та не сказала. Чоллі хвилювався за неї, йшов із дому лише на заняття до школи. А батько — лише на роботу. Проміжок часу, коли вона була сама, становив три години, малувато. Якогось дня, коли Гвенні почувалася енергійнішою, ніж завжди, вона зателефонувала сусіду Майкла, який торгував наркотиками. Він прийшов, подивився на її сплутане волосся, на дитячу нічну сорочку, неохоче дав їй паперовий пакунок. Вона тицьнула гроші йому в руку й грюкнула дверима перед його носом. Пакет вона поклала між матрацом і пружинним блоком. День за днем усе одне й те саме. Липка бахрома пилу на краях лопатей вентиляторів угорі. Досить.

Чоллі показав їй свій сховок наркотику «екстазі» і хитро сказав:

— Ось так починається мій шлях до світового панування.

Він попередив, що його не буде всю ніч: він продаватиме наркотики у нічному клубі. Спитав, чи впорається вона сама.

— Йди, — сказала вона, — роби свої гроші.

Він пішов. Їхній батько ще спав у своїй кімнаті. Вона поклала конверт із Антуанеттиними грішми під братову подушку, подивилася.

Потім змінила свої смердючі простирадла і знову поклала конверт під свою подушку. Вона витягла пакет із наркотиками з-під матраца, ковтнула одну пігулку й почекала, поки подіє, тоді витрясла всю пляшечку собі до рота, ковтнула й запила молоком із пакета. Заболів живіт.

У голові затуманилося. Повітря перетворилося на якусь каламуть. Вона впала на ліжко. Ще почула, як батько пішов на роботу. Сон хвилями накочувався на неї. Вона пливе у хвилях. Ніжність. Спокій.

[Давай-давай, і далі лий сльози у своє вино, злюча жінко, півжиття вже минуло. Як ти думаєш, що прийде за тобою із темряви? Ранок заглядає у вікно так, як і кожного дня, собачка прокидається на ліжку від свого сну про бурундуків, але воскресіння неможливе. Та все ж тобі вдалося якимось чином повернути бідне дівча назад. Ну, і що ти зараз збираєшся робити? Ось вона перед тобою, жива, як і була колись. І твої вибачення не значать анічогісінько.]

Чоллі прийшов додому й потрапив у важку тишу. Він зрозумів — щось сталося. Батько на роботі, Чоллі затримався через концерт.

Він постояв у дверях, нічого не чуючи, тоді побіг. Знайшов те, що знайшов. Усе в ньому перевернулося. Він чекав на швидку допомогу, і поки він чекав, у нього з’явився план того, що треба робити і скільки на це піде часу.

Він поклав голову сестри собі на коліна й чекав. Десь за милю звідси звук. Сирени.

Ранній ранок. Тонка смужка світанку блідо загорілася вдалині. Матильда тремтіла, але не від холоду. Вона жаліла їх, боягузів. Бо вона теж була у відчаї, вона теж була засліплена темрявою, але повернути тебе назад так легко. Обман. Жменя, холодна склянка, ковток. Стілець, відштовхнутий назад, опік на шкірі горла. Хвилина болю, потім спокій. Презирство, відсутність гордості. Краще відчути все. Краще довго, повільно горіти.

Серце Матильди було гірке, мстиве і швидке. [Правда.]

Серце Матильди було добре. [Правда.]

Матильда думала про прекрасну спину Ленда, м’язисту й довгу; виступ, ніжне розщеплення, зубець. Це також і Лоттова спина. Губи, вилиці, вії — один в один. Привид з’являється в живій плоті. Вона може зробити хлопчикові такий подарунок. Хай не батько чи мати, та все ж рідна кров — дядько. Зрештою Чоллі був другою людиною з тих, хто найкраще знав Лотто. Він зможе розповісти Ленду про Лотто, відродити людину з того, що для Ленда було просто деталями, блискітками: інтерв’ю, п’єси, короткий момент із вдовою, хоча Матильда знала, якою закритою вона була, як вона показала йому лише своє тіло, не давши більше нічого справжнього. Чоллі зможе повернути йому Гвенні — маму. Матильда зможе залишити Ленда із чимось живим. Вона може дати Лендові та його дядькові час.

Вона підвелася. Те, що надавало їй легкості протягом останніх місяців, зникло. Її кістки були, наче з граніту, шкіра — наче натягнутий на них старий брезент. Вона підняла коробку, відчуваючи в своїх руках увесь тягар зла Чоллі, й поставила її в раковину.

Вона запалила сірник і дивилася, як синій край полум’я засмоктує деревину, рухаючись вниз, і на якусь хвилину легкість повернулася; вона вже набрала повітря в рот, щоб задути сірник — чорт забирай, Чоллі заслуговує найгіршого за те, що він зробив із Лотто в його останні дні, за той сумнів, який він посіяв у його душі, — але щось її зупинило. [Щось зсередини; не ми.] Саме перед тим, як полум’я дісталося до її шкіри, вона впустила сірник у коробку. Вона дивилася, як горить папір, як прокльони, які вона насилала на голову Чоллі, виходять із полум’я тоненькими цівками диму. Пізніше вона сама напише й надішле листи обом чоловікам. Ленд зможе дзвонити своєму знайденому дядькові щодня все життя. Що він і зробить. Чоллі влаштує весілля Ленда у своєму палаці біля моря. Чоллі приїде на випускний день дітей Ленда на автомобілі «Порше», який їм і подарує. Ленда любитимуть.

— А це немало, — сказала вона вголос.

Собачка прокинувся, запищав, відчувши запах диму. Коли Матильда підняла голову від обвугленої маси, чорнявої дівчинки, яку вона викликала, вже не було.

23

За десять років медсестра зайде в чайну кімнату в будинку Матильди. [Синє полотно на стіні; холодне, сутінкове відчуття, коли ти молодий і безнадійно закоханий.] Вона принесе таріль тістечок, які тільки і їла тепер Матильда. Вона гомонітиме, ця жінка, гомонітиме й гомонітиме, бо на губах Матильди виднітиметься посмішка. Але коли медсестра доторкнеться до неї, вона виявить, що ця жінка померла. Вона не дихала. Шкіра холола. Остання іскра свідомості в мозку Матильди приведе її до моря, на дикий пляж із колючим піском, до полум’яної, мов факел уночі, любові, майже непомітної вздовж берегової лінії.

Чоллі, який дізнався про цю новину через годину, сів на літак. Ще був ранок, а він уже відімкнув замок до Матильдиної квартири в Лондоні й удерся всередину, спотикаючись і важко дихаючи. Він був зараз такий