Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не наводитиму згаданого листа повністю. У 1963 році швед Свен Екдаль його опублікував та проаналізував. Цей факт відомий світові.
Зрозуміло, що синхронно з татарами, якби їх було «1,5–2 тисячі», не могло діяти жодне військо. Та в тому не було й потреби. Бо того ж таки року хан Джалал-ад-дін зі своїми загонами (при Вітовтовій допомозі) захопив Крим.
Тобто польська історична наука свідомо перебрехала Грюнвальдську битву. Немає жодного сумніву, що саме така доля спіткала взаємовідносини Польської держави з Україною-Руссю. Поляки хотіли підкреслити «своє історичне право» на захоплення української землі та вихрещення українців (примусове) у католицьку віру.
Я можу, пане Євгене, наводити Вам сотні прикладів «польського права» на жахливі вчинки, які вражають свідомість досі. І нагадувати про ті страшні речі треба, щоб люди (як поляки, так і українці) пам’ятали про них завжди і ніколи не допускали подібного. Але, я ще раз підкреслюю, — це процес каяття обопільний, ніхто в ньому «правіший» бути не може. Бо «вихопити» якийсь жахливий факт і «махати ним» може кожен.
А от «відродити» справжню історію України потрібно, і часів польського, і часів московського поневолення, як би те не здавалося прикрим для імперій.
Та щоби те чи інше стверджувати — слід опиратися на достовірні документи, якомога більше оминаючи імперські.
У своєму листі Ви нагадували мені про Б. Хмельницького та Визвольну війну, очолену ним. Так от, нагадаю Вам, що складовою частиною того протистояння були і рейди Вишневецького, Чаплинського та інших польських магнатів по землях Русі-України, коли всеукраїнське православне населення сіл і містечок винищувалося вщент. Навіть Польська держава здригалася від того жаху. Так що не тільки повстанці допускалися жорстокості. І поляки, й українці мають право пам’ятати всі ті події. Переваги не може мати жодна сторона.
Тепер щодо історії. Нагадаю панові Євгену незаперечну істину: на Констанцькому Вселенському Соборі (1414–1418 роки) були присутні представники Руської королівської династії, тобто української династії.
«В 1414–1418 гг. в г. Констанце на берегу оз. Боден работал XVI Вселенский собор, созванный по инициативе короля Венгрии и императора Священной Римской империи Сигизмунда Люксембурга для преодоления «Великой схизмы» 1378–1414 гг., когда во главе католической церкви стояло два-три папы, враждовавших между собой. К слову сказать, собор действительно был вселенским. В его работе принимали участие не только три папы римских, но и три патриарха православной церкви, 29 кардиналов, 33 архиепископа, 150 епископов, более 100 аббатов и более 300 докторов теологии и права из различных европейских университетов. Кроме императора, на соборе присутствовали герцоги Австрии, Баварии, Саксонии, Макленбурга и Лотарингии, а также посольства других светских правителей: королей Франции, Англии, Шотландии, Польши, Швеции, Дании, Норвегии, Неаполя, Сицилии и «посольство королевства Червоной Руси» («das küngrich fon rot Rusen») [218, с. 1].
А ось продовження:
«Главным источником по истории Констанцкого собора является хроника, составленная около 1420 г. секретарём городского совета г. Констанца и епископским нотариусом Ульрихом фон Рихенталем — главным канцеляристом XVI Вселенского собора. Он является не только современником этих событий, но и владел практически всей полнотой информации о них… Рукописи хроники Рихенталя богато иллюстрированы, в них приведено более тысячи гербов участников собора. Поэтому они давно обратили на себя внимание в первую очередь исследователей геральдики» [218, с. 1].
Шановний пане Євгене, польська, російська та українська історичні науки розповідають світові та нам, що з 1349 року (навіть раніше) не існувало Руської (української) держави, а матеріали Констанцького Собору стверджують інше. Та головне навіть не в цьому. Нам (українцям) досі вбивають в голови, що князі королівської правлячої династії Галицьких закінчилися князями Андрієм та Левом II, а князі Острозькі, мовляв, до них не мають ніякого стосунку, а раптом виявляється, що герби князів Острозьких, зверніть увагу — королівські, і були серед королівських гербів на Констанцькому Соборі. Ми ж знаємо — у ті часи ніхто не мав права надавати князівські титули. Князями ставали за походженням.
Але ще цікавіше трапилося в російсько-польській і, звичайно, українській історичній науках, у 1421 році, коли до Литовсько-Руського Великого князівства прибув посол англійського та французького королів Гілльбер де Ланноа. І раптом невідомий рядовий руський князь збирає інших руських князів і дає послу обід (бенкет), на якому, порушуючи на той час існуючі правила, іноземець Гедігольд вручає послу найкращі дарунки, а потім зустрічається з ним у Кам’янці (Подільському) та десь під Білгородом. Суцільні винятки з правил!
А ось Вам черговий виняток. У 1432 році руські князі вручили Свидригайлові неіснуючий в державі титул «Великого Руського князя», і той його прийняв.
Я думаю, Ви розумієте: від подібних анекдотів треба українську науку негайно очистити.
А ще ж є багато московських «доважків брехні». Про них ми теж пам’ятаємо.
Література
1. Максимович М.О. Вибрані твори з історії Київської Руси, Києва і України. — К., 2004.
2. Кониський Г. Історія Русів. — К.: «Радянський письменник», 1991.
3. Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том І. Извлечения из сочинений Арабских. — СПб., 1884.
4. Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том II. Извлечения из Персидских сочинений. — Москва — Ленинград, 1941.
5. Лызлов А.И. История Скифийская от Сотворения Света 7200-го, а от Рождества Христова 1692-го. — М., 1787.
6. Лызлов Андрей. Скифская история. — М., 1990.
7. Брун Ф.К. Путешествия и посольства господина Гилльбера де-Ланнуа, Кавалера Золотого руна, владельца Санта, Виллерваля, Троншиена, Бомона, Вагени в 1399–1450 годах. — Монс, тип. Эм. Гоща // Записки Одесского общества истории и древностей. III. — Одесса, 1853.
8. Емельянов. Путешествия Гилльбера де-Ланноа в восточныя земли Европы в 1413–14 и 1421 годах // Киевские университетские известия. № 8. — К., 1873.
9. Савельев П.С. Путешествие в При-Балтийския страны.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга», після закриття браузера.