Микола Хвильовий - Санаторійна зона

багато легше було. Раніш ідея майже зовсім засліплювала мене і для мене не було ближніх.

Аглая взяла руку Карамазова й положила її на свою долоню.

– Так от, – сказала вона. – Єсть дві ненависті: справжня й твоя недоношена. Перша – велика ненависть, і вона творить життя. Ця ненависть не знає ближніх. Друга, недоношена, є тільки тінь від першої. Перша від розуму й від серця, друга – тільки від розуму… Як ти гадаєш, можна бути відважною і вольовою людиною тільки від розуму?

– Ти вже почала сумніватись у мені? – спитав Дмитрій, усміхаючись вимушеною усмішкою.

– Нічого подібного! – знову впевнено відзначила Аглая. – Ти маєш волю і ти відважний. Я тільки думаю, що ніякої Богоматері нема й що вона не більше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть і ти здібний зненавидіти своїх ближніх… Ти розповідав мені, як колись, у часи громадянської війни, ти розстріляв когось із ближніх біля якогось монастиря…

– Так то ж, – вирвалось несподівано Карамазову, – во ім’я великої ідеї.

– А хіба тепер ти без ідеї залишився? Хіба тебе не захоплює сьогодні хоч би та ж ідея відродження твоєї нації?

– Звичайно, захоплює, – непевним голосом сказав він. – Але…

– Без усяких «але», – рішуче одрубала Аглая. – Щось одне: або це ідея, або нова примара. Вона мусить тебе також захопити, як і та, що во ім’я її ти розстрілював своїх ближніх.

Карамазов раптом зареготав.

– І справді, – сказав він. – Мені іноді така глупота приходить у голову, що потім, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається мені іноді, що Богоматір коригує в мені, так би мовити, людину. Ближній, мовляв, не тільки Іван Іванович, але й сам я. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряє Іван Іванович, це значить, наступив момент, коли я мушу ненавидіти Дмитрія Карамазова, цебто себе.

– Що ти мусиш сам себе ненавидіти, коли тебе покоряє Іван Іванович, – це так. Але щодо коректи, то вона й справді глупота і звичайний собі бред.

– А то навіть, – продовжував він говорити, – здається іноді, що сама ненависть мусить носити в собі Богоматір.

– Це ще більший абсурд, бо ненависть і Богоматір є два зовсім протилежних полюси.

– Так і я полемізую з собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть – давно вже відомо – є найбільша любов. І значить, справжня ненависть – це є прекрасна людська усмішка.

– Це вже софістика для шарлатанів і боягузів. Богоматір не може не стояти на дорозі до справжньої ненависті і, значить, до мужнього вчинку…

– Цілком справедливо! – погодився Карамазов. – Але мені от здається, що Богоматір не може стояти на дорозі і що тільки відсутність її робить ненависть недоноском.

– Яким же це чином?

– А таким чином, що супутником справжньої ненависті є завжди радісні й до того, молитовні перебої серця, ніби зустрічаєш світле Христове воскресіння.

Аглая ще ближче підійшла до кручі.

– Я гадаю, – сказала вона, – що тут справа багато простіша. Не Богоматір тебе турбує, а звичайна невпевненість. Під радісні перебої серця розстрілюють, скажемо, тоді, коли жодного сумніву не залишилось.

– Хто його знає, – надтріснутим голосом сказав Карамазов. – Можливо, я й помиляюсь.

Він раптом відчув, як ним запановує якась страшна туга. Він уже не бачить перед собою ні Аглаї, ні Дніпра, ні прекрасної південної ночі. Він уже забув, як він високо ставить себе за відвагу й волю, і відчуває себе зараз страшенно нікчемною людиною. Він навіть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя – і плював довго, настирливо й образливо.

Аглая, очевидно, уважно стежила за своїм супутником і тому поспішила йому на допомогу.

– Ти, друже, безперечно, помиляєшся, – сказала вона. – Ти глибоко помиляєшся.

– Ти говориш про Богоматір?

– Я говорю про тебе. Ти помиляєшся, коли думаєш, що тебе довго буде тривожити невпевненість. Це – коротке, тимчасове явище, й воно скоро зникне.

Вона підвелась, знову сіла на траву і його примусила сісти біля неї.

– Так-то, мій хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собі невпевненість, – сказала вона й положила свою руку на його голову.

Вже стояла глибока південна ніч. На Славуті кожної хвилини прокидались якісь неясні звуки. Десь ревів пароплав, і далеко на півдні пливли його привабливі вогні. Раз у раз фуркали й падали аероліти і тривожили очі загадковим світлом свого ярко-срібного горіння.

– Так, – раптом промовив Дмитрій. – Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собі невпевненість. І ти правду говориш, що я вже її поборов. Я не можу не побороти, бо майбутнє за моєю молодою нацією і за моїм молодим класом.

Він узяв її руку й міцно стиснув. Жива людина знову прокидалась у нім, і він ще раз перетворювався. Він навіть не помітив, як Аглая іронічно посміхнулась, коли він майбутнє своєї нації зв’язував з «якимось там» класом.

– Я іноді буквально задихаюсь од щастя, – говорив він далі, скидаючи з кручі камінці й зовсім не помічаючи, що його розмові бракує елементарної послідовності. – Темні сторони нашої дійсності тоді зовсім зникають із моїх очей, і я починаю рости і виростаю у велетня. Бо й справді: в суспільстві не може бути такої ситуації, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, то… як усе-таки весело жити «на етом свєтє, господа»… Ти не можеш і уявити, як я полюбив це заялозене слово – прогрес. Прогрес – це ж, по суті, якір спасіння. Це ж вихід із того становища, що в нього зайшла революція.

– Але ти говориш зовсім як учень першої групи, – сказала Аглая.

– Цілком справедливо! – гаряче підхопив Дмитрій. – Я і єсть учень першої групи й маю мужність визнати це. Така вже логіка подій: хто хоче жити в наші дні, той обов’язково мусить починати з абетки…

– І витягувати з архіву старі гасла?

– А хоч би й так. Хіба революційні гасла сьогоднішнього дня завтра не можуть стати реакційними? Хіба ми не маємо прикладів? І навпаки: хіба лозунги якогось 1917 року сьогодні не стали фарисейством і матеріалом для спекуляції? Це не значить, що ми збанкрутували, а це значить, що треба бути діалектиком. Сьогодні масу можна повести тільки під тим стягом, що на ньому буде чітко написано – «прогрес».

– Навряд тільки вона піде за тобою, бо маса не терпить абстракції. А прогрес – це для неї абстракція.

– Цілком погоджуюсь, – сказав Карамазов. – Але я далеко стою від вульгарного тлумачення маси. Революцію маса творить через свою