Микола Хвильовий - Санаторійна зона

інтелігенцію, бо всякий масовий вибух тільки тоді робиться революцією, коли ним починають керувати Дантони, Леніни чи то Троцькі.

– З тебе вийшов би не зовсім поганий агітатор-прогресист, – кинула Аглая і демонстративно засвистіла якусь шансонетку.

– Ти мені робиш багато честі своєю заявою.

– Nullement, – промовила дівчина. – On ne voit pas tous les jours un malade comme vous êtes.[82]

– Ти мене вважаєш за хворого? – образився Дмитрій.

– Боже борони, – сказала Аглая. – Мені тільки неприємно, що твоїй розмові бракує логіки. З одного боку, ти висловлюєш безперечно розумні думки, а з другого – плутаєшся в Ленінах, у класах тощо.

– Ну от, знову стара історія, – незадоволено промовив Карамазов. – Чи не думаєш ти вплинути на мою ідеологію? Коли так, то ти даремно витрачаєш сили. Взяти хоч би те ж відродження моєї нації. Я його інакше не можу мислити, як засіб, не як мету, як фактор, що допомагає мені розв’язати основну соціальну проблему. Відродження моєї нації – це є шлях до чіткої диференціації в нашому суспільстві й, значить, крок до соціалізму. Інакше на це відродження я дивитись не маю охоти.

– Значить, із твого відродження ні чорта й не вийде! – грубо кинула Аглая і, зробивши з долонь рупора, покликала тьотю Клаву.

Карамазов поглядом переможця подивився на дівчину. Він не тільки не образився – йому навіть приємно було, що вона зірвалась із спокійного тону. Її самовпевненість і захоплювала, і в той же час нервувала його, бо що ближче він сходився з нею, то сильніш відчував її впливи на свій світогляд.

– А Вовчик не зовсім поганий співбесідник, – підходячи, сказала тьотя Клава. – І виявляється… зовсім не комунар.

– Дозвольте, – заметушився лінгвіст. – Хіба ви не знаєте, що Дмитрій член компартії?

– Не турбуйтесь! – сказала Аглая… – Знаємо… і думаємо, що він не буде гніватись на тьотю Клаву за одвертість.

– Цебто ти хочеш сказати, – промовив Карамазов, – що тьотя Клава мене образила?

– Ми хочемо сказати, – кинула Аглая, – що комуністи хоч і непогані люди, але в більшості страшенно нудні… Ну, словом, світорозуміння їхнє – можна напевно твердити – не сягає далі Чемберлена з моноклем і чергової парт’ячейки… Правда, цікавляться ще китайськими справами.

Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що ці випадкові позапартійні дачниці так неохайно ставляться до його партії. Будучи, так би мовити, вічним опозиціонером, він у той же час був своєрідним фанатиком комунізму й, звичайно, не міг спокійно реагувати на це зовсім невиправдане нахабство.

Але розмову вже скінчили й умовлялись, де можна буде зустрітись завтра. Вже флоберівські дами зникли в темряві абрикосового дворика, і товариш Вовчик щось захоплено розповідає про тьотю Клаву. Тоді Дмитрій раптом згадує Ганну і вже не відчуває до неї тієї злоби, що її пізнав увечері. Йому навіть трохи заболіло серце, і він сказав:

– Ти, Вовчику, будь ласка, не говори Ганні, де й з ким ми блукали сьогодні.

– Чому це? – спитав лінгвіст: він уже забув вечірню розмову, коли сам радив приятелеві ховати від Ганни свої зустрічі з Аглаєю.

– Я так хочу! – сказав Карамазов. – Ти це мусиш зробити для мене.

Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрія, декілька разів здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.

– Згоду я даю, – сказав він. – Але от що, друже: як це так трапилось, що московські дами зробились українками?

– Це питання і мене дуже цікавить.

– Цебто ти теж нічого не знаєш? – спитав здивований лінгвіст.

– Стільки знаю, скільки й ти.

– Дивно. Коли хочеш, загадково. Їй-бо… Ти як гадаєш?

– Я теж думаю, що загадково. І думаю, що цю загадковість дами нарочито утворюють для, так би мовити, пікантності.

– Це мені, їй-бо, подобається! – скрикнув із задоволенням лінгвіст. – Чому не зробити з звичайної випадкової зустрічі інтересну пригоду? Інтрига не тільки в романі цікава річ, вона й в житті приємна розвага.

– Ти, я бачу, починаєш філософствувати, – усміхнувся Карамазов.

Товариш Вовчик, звичайно, не погодився з цим твердженням і сказав, що Дмитрій все-таки анальфабет[83] і не розуміє, що таке філософія.

– А втім, – промовив він, – я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобі страшенно везе, і я, їй-богу, заздрю. Аглая й справді не дівчина, а прямо запашна клубничка. Смак тобі зовсім непоганий.

– Ти не задоволений тьотею Клавою?

– Боже борони. Навпаки – з тьотею Клавою, безперечно, краще зв’язатися… Знаєш, із заміжньою жінкою багато безпечніш.

Товариш Вовчик зареготав од задоволення і заплигав, як молоде теля.

…Коли вони сходили на свій ґанок, у північній частині заштатного городка вже кричали ранні провінціальні півні.

V

На другий день вони знову зустрілись: тепер вони зустрічались кожного вечора. На шостий день над дачним посьолком раптом розірвалась гроза. Хмари заволокли все небо, і цілий день ішов краплистий дощ. По вулицях стояли великі калюжі, й надзвичайно розмило дерев’яні тротуари. Тьотя Клава прислала до Карамазових дівчину з запискою й просила в ній друзів сьогодні не виходити. Лінгвіст перечитав листа й, передаючи його Дмитрію, кинув:

– Я гадаю, що дівчата мають рацію саме так вирішити. Ти як на це дивишся?

– Як же тут дивитись, – сказав Карамазов. – Очевидно, краще не придумаєш.

Він, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже погана, щоб одмовлятись від веселої гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разі пороззуватись – це ж не город і не осіння пора.

– Але ти все-таки замислився? – сказав товариш Вовчик, провіряючи замки в своїй рушниці.

– І не думаю замислюватись, – ще раз збрехав Карамазов і зробив декілька нервових кроків по кімнаті.

Він ніяк не розуміє, чому це йому трохи заскеміло серце. Невже тому, що він сьогодні не побачиться з Аглаєю? Він же зустрічався з нею вчора й кожного дня зустрічається. Він, нарешті, побачиться з нею завтра й ще багато разів буде з нею бачитись. Як же розуміти цей несподіваний біль?

В коридорі раптом заговорили, і в кімнату ввійшла Ганна.

– Ну, що ми, хлопці, будемо сьогодні обідати? – спитала вона.

– Очевидно, котлети й пюре з сметаною, – поспішно відповів Дмитрій.

Ганна уважно подивилась на чоловіка: вона не знала, жартує він чи й справді серйозно говорить.

– Чого ти витріщила на мене очі? – сказав Карамазов. – Я ж тобі говорю: котлети й пюре з сметаною.

– А я тобі говорю, – промовила Ганна, – що ти, Дімі, сьогодні в поганому настрої і починаєш негарно жартувати зі мною.

– А я от говорю, – сказав Вовчик, кидаючи на ліжко свою рушницю, – що ви й сьогодні – я бачу – полаєтесь… Це чортзна-що – не новий побут, а якась карикатура