Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

— Сховайте хрест під одяг. Здається, вони тут екстремісти.

Кія навіть не думала, що її срібний хрестик на ланцюжку видно. Пригадала, що, на відміну від Чаду, Лівію населяли переважно мусульмани-суніти, а християни були абсолютною меншістю. Швиденько заховала хрестика.

Нашвидку збиті халупи громадилися довкола великої будівлі зі шлакоблока. Перед нею, наглядаючи за двома великими казанами на відкритому вогні, стояла огрядна жінка в чорному хіджабі, з-під якого виднілися тільки очі. Від їжі не линув характерний для африканських страв пряний аромат, і Кія здогадалася, що та готує пшоняну кашу. А в будівлі, напевно, склад провізії. Позаду лежала велика купа смердючих лушпайок від овочів і порожніх бляшанок.

Хоча частина табору, в якій розмістили мігрантів, була єдиною такою. Решта території складалася з трьох великих загороджених ділянок, де панували чистота й порядок.

На одній із них облаштували стоянку з десятком чи трохи більше машин. Кія нарахувала чотири пікапи, якими, імовірно, возили золото й провізію, два великі цистерновози, як той, з якого роздавали воду, і два великі чорні джипи («Ці, — подумала вона, — призначені для поважних людей, можливо, власників шахти»). Стояв там і великий бензовоз, що відразу впадав у вічі. На його боці, пофарбованому в жовтий та сірий, було зображення чорного шестилапого дракона й напис «епі» — логотип великої італійської нафтової корпорації. Кія припустила, що вантажівка слугує для заправлення решти автомобілів. Помітила й великий шланг для накачування шин.

На широкій брамі був натягнутий ланцюг і висів замок. За огорожею стояла невелика будка охорони. Біля воріт знудьговано курив чоловік з автоматом. Кія здогадалася: коли стемніє, він піде в будку — ночі в пустелі холодні.

— З Північної Кореї, — бовкнув Абдул сам до себе.

— Він? — перепитала Кія, озираючись на охоронця. — Ні.

— Не він, його автомат.

— О...

Серед іншого, Абдул добре знався і на зброї.

— Шахта хоч і нелегальна, але обладнана напрочуд добре, — мовив. — Напевно, приносить неабиякі прибутки.

— Аякже, — погодилася вона, сміючись. — Тут же золото добувають.

Він усміхнувся.

— Та й справді. Але не схоже, щоб самим шахтарям перепадало багато.

— Робітники ніде й ніколи не отримують багато.

Її здивувало, що такий розумний Абдул не знав настільки очевидної життєвої істини.

— То чому ж вони сюди йдуть? — поцікавився він.

Гарне запитання. Кія знала, що підпільні золоті копальні в пустелі — справа, в якій кожен сам за себе, бере, що може, і сам піклується про власний запас провізії. Робота це непроста, але на ній можна незле урвати. Хоча тут усе демонструвало, що брати звідси немає чого.

Пішли далі, й Кія почула агресивний гуркіт відбійного молотка. Другий обгороджений майданчик розкинувся на добрий гектар. За парканом працювала добра сотня людей. Кія з Абдулом постояли, спостерігаючи за ними. У мілкій ямі чоловік довбав каміння на дні. Він зупинився, екскаватор нагріб подрібнену породу й висипав на широку бетонну плиту, де більшість робітників товкли камінці кувалдами. Під нещадним пустельним сонцем це була вбивча праця.

— А золото де? — спитала Кія.

— У породі. Інколи воно лежить там самородками, розміром із палець, тоді його вибирають самими руками, після того як подрібнять каміння. Але найчастіше це пластівці, які відділити непросто. Так зване розсипне золото.

Позад них пролунав голос:

— Ви що собі надумали?

Вони обернулися. То був Мохаммед. Кії цей нечема відразу не сподобався.

Абдул відповів:

— Просто гуляємо. Невже це заборонено, брате?

— Ідіть собі, куди йшли.

Кія побачила, що Мохаммеду бракує передніх зубів. Абдул відповів: — Як скажеш.

Рушили далі, тримаючись праворуч від огорожі. Перегодом озирнувшись, Кія побачила, що Мохаммед забрався геть.

Третій майданчик теж був інакший. За парканом рівненькими рядами стояло декілька споруд зі шлакоблока з пласким дахом — імовірно, бараки для охорони. З дальнього краю — накриті камуфляжною сіткою чотири об’єкти, кожен завбільшки з вантажівку. На території сиділи чоловіки: відпочивали, попиваючи каву й граючи в нарди. На подив Кії, їхній автобус теж стояв там.

Залишилася лише одна загадка: будівля без вікон, єдині двері якої зачинені на засув ззовні. Споруда нагадувала тюрму, ще й пофарбована була в блакитний колір, що відбивав спеку. Це необхідно, якщо цілими днями всередині перебувають люди.

Абдул і Кія повернулися до своєї халабуди. Решта пасажирів, так само як Кія, розчистили собі місця для ночівлі. Есма з матір’ю роздобули десь балію та прали одяг. Інші знічев’я теревенили.

Троє жінок принесли казани й стос пластикового посуду. На вечерю була пшоняна каша. Кія бачила, як її готували, змішавши із солоною рибою та цибулею.

Поки вечеряли, сонце закотилося за обрій, і доїдали вже поночі. Кія з Наджі лягли на землю, накрившись ковдрами.

Абдул умостився неподалік.

* * *

Абдула мучили роздуми. Хакім не просто так зробив великий гак, але нащо? Присутність тут бойовиків ІДВС робила це місце логічним вибором для зупинки на ніч — якби ж воно було частиною маршруту. Але це не так.

На відміну від решти пасажирів, Абдул до Триполі не поспішав. Він мав збирати інформацію, а цей табір вельми його зацікавив, особливо вантажівки на майданчику для охорони. На останній базі ІДВС, яку Абдул виявив, — в Аль-Бустані — знайшли китайські гаубиці. Одначе ці штуки видавалися більшими.

Засинаючи, він мимоволі прокручував у голові слово «яма». Золотовмісну породу добували з ями. У чому ж може бути зв’язок?

Прокинувся на світанку, стрепенувшись. Слово «яма» так само бриніло в голові.

Арабською «яма» буде «гуфра», але частіше це слово перекладають як «діра». До чого ж тут діра?

Коли йому нарешті сяйнула відповідь, він так здивувався, що аж сів і глянув перед собою.

Сховок аль Фарабі, Афганця, ватажка ІДВС, був у місці, яке називалося Гуфра. Діра. Яма. Копальня.

Ось воно.

Він знайшов, що шукав. Тепер треба якомога швидше передати інформацію Тамарі та ЦРУ. Проблема в тому, що мобільний тут не ловив сигналу.

Як скоро автобус добудеться цивілізації?

Місце для бази ІДВС обрали якнайкраще: посеред неозорої пустелі, де золото лежить просто під ногами, чекаючи, коли його дістануть.

Не дивно, що аль Фарабі засів саме тут. Це надзвичайне відкриття для антитерористичних сил — чи то пак, буде таким, щойно Абдул зможе передати інформацію.

Подумав, чи не перебуває десь тут і сам аль Фарабі.

Мігранти потроху прокидалися, вставали, згортали ковдри й умивалися. Наджі просив лебену, але мусив удовольнитися грудним молоком. Жінки, що