Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

вчора приносили вечерю, повернулися зі сніданком: лавашами та розсільним сиром доміяті. Поївши, мандрівники стали чекати на автобус із Хакімом.

Але він не приїхав.

Абдулові закралося погане передчуття.

Після години очікування вирішили знайти Хакіма. Поділилися на групи. Абдул сказав, що перевірить найдальший майданчик, охоронний. Кія з Наджі на руках пішла з ним. Сонце ще тільки вставало, але більшість робітників уже були в ямі. У таборі лишилося хіба кілька жінок і діти, тому Хакіма мали б легко знайти, а Гамза й Тарек іще більше вирізнялися. Щоправда, жодного з трійці ніхто не бачив.

Абдул та Кія підійшли до майданчика охорони й подивилися за огорожу.

— Учора автобус стояв там, — показав рукою Абдул.

Тепер місце порожніло. На території снувало кілька чоловіків, хоча Хакіма, Тарека та Гамзи серед них не було.

Абдул кинув обнадійливий погляд на високого чолов’ягу із сивим волоссям і чорною бородою, що владно дивився навколо колючими очима. Це міг бути й сам аль Фарабі. Людей із такою зовнішністю він іще не бачив.

Почувся голос:

— Знову ти.

Абдул крутнувся й побачив Мохаммеда.

Охоронець докинув:

— Я ж казав не лазити сюди.

Через брак передніх зубів він трохи шепелявив. Абдул відповів:

— А де бус, отой «мерседес», який ставили тут на ніч?

Мохаммед дещо розгубився від такого різкого тону. Звик, либонь, що до нього звертаюся з трепетом і пошаною. Швидко оговтавшись, сказав:

— Не знаю, та й байдуже мені. Геть звідсіля.

Абдул промовив:

— На цьому майданчику, де живеш і ти, ночувало троє чоловіків: Хакім, Тарек і Гамза. Ти їх мав би бачити.

Мохаммед поклав руку на пістолет у кобурі.

— Не доймай мене.

— О котрій вони поїхали й куди?

Мохаммед вийняв пістолет, самозарядний дев’ятого калібру, і приставив Абдулові до живота. Абдул глянув униз. Мохаммед тримав зброю дещо боком, тому на руків’ї було добре видно вписану в коло п’ятикутну зірку. «Пектусан», північнокорейська копія чеського CZ-75.

Мохаммед сказав:

— Стули пельку.

Кія промовила:

— Абдуле, будь ласка, ходімо.

Абдул міг би забрати в Мохаммеда пістолет одним рухом, проте всіх охоронців у таборі йому не подужати, й так він не здобуде жодної інформації. Тому, взявши Кію під руку, пішов геть.

Рушили далі в пошуках Хакіма. Кія спитала:

— Як думаєте, куди подівся автобус?

— Не знаю.

— Гадаєте, він повернеться?

— Питаннячко.

Абдул дізнається відповідь, щойно зможе глянути на трекер, схований у підошві. Вирішив зробити це, коли всі повернуться з пошуків. Вийде в пустелю, буцімто через поклик природи, а там нишком перевірить.

Та цьому не судилося статися. Повернувшись у табір, вони застали там Мохаммеда, що вмостився на перевернутій скрині. Він показав на Абдула, а тоді — на землю, де йому варто сісти. Абдул вирішив не сперечатися. Можливо, вдасться більше дізнатися про те, куди подівся автобус.

Решта мігрантів повернулася з пошуків, усі розсілися на майданчику. Мохаммед порахував людей, без Наджі налічив тридцять шість душ. Відтак почав:

— Ваш водій поїхав і забрав із собою автобус.

Найстаршим серед мігрантів був Вахед, що автоматично робило його представником гурту.

— Куди поїхав Хакім? — запитав він.

— А я звідки знаю?

— Але в нього наші гроші! Ми заплатили йому, щоб він довіз нас до Європи.

— Мені яке діло? — не приховуючи роздратування кинув Мохаммед. — Ви ж не мені платили.

Абдул збадьорився. До чого все йде?

Вахед запитав:

— І що нам тепер робити?

Мохаммед посміхнувся беззубим ротом:

— Можете йти.

— Але в нас немає транспорту.

— За сто тридцять кілометрів звідси є оаза. Дійти можна за кілька днів, якщо знайдете.

Це нікому не було до снаги. Там катма іншої дороги, крім невеликої стежинки, що то виринала, то знову зникала серед дюн. Знайти шлях могли б туареги, пустельний народ, але мігранти не мали анінай-меншого шансу. Вони блукатимуть серед пісків, допоки не помруть від спраги.

Справжня катастрофа. Абдул задумався, як йому зв’язатися з Тамарою та передати інформацію.

Вахед попросив:

— Ви могли б підвезти нас до оази?

— Ні. У нас тут копальня, а не автобусний парк.

Мохаммед насолоджувався кожною миттю. Раптом Абдулові сяйнула думка, і він узяв слово.

— Таке трапляється вже не вперше, так? — звернувся він до Мохаммеда.

— Не розумію, про що ти.

— Усе ти розумієш. Тебе зовсім не дивує, що Хакім поїхав. І промова заготовлена. По тобі ж видно, що кажеш ці слова далеко не вперше.

— Запхайся!

Хакім улаштував шахрайську схему, тепер це стало очевидно. Він привозив мігрантів сюди, забирав у них останні кошти, а тоді кидав. Але що траплялося з ними далі? Можливо, Мохаммед зв’язувався з їхніми рідними, вимагаючи більше грошей, щоб відпустити.

Вахед таки почав допитуватися:

— То нам тепер сидіти тут і чекати, поки нас хто-небудь забере?

«Не так усе просто», — подумав Абдул.

Мохаммед відповів:

— Ваш водій заплатив нам за одну ніч. Сніданок був останньою послугою. Дати вам більше харчів ми не можемо.

— Ви хочете заморити нас голодом!

— Хочете їсти —доведеться працювати.

То ось воно що.

Вахед промовив:

— Працювати? Як?

— Чоловіки — на копальні, жінки допомагатимуть Рахімі. Це головна кухарка, в чорному хіджабі. Нам бракує жінок. Тут треба прибрати.

— Яка платня?

— Хіба я казав щось про гроші? Хочете їсти — працюйте, а ні — то ні, — вишкірився Мохаммед. — Кожен сам вирішує, що йому робити, але ми не платимо.

Вахед страшенно обурився.

— Але ж це рабство!

— Немає тут рабства. Роззирнися: ніде жодного муру. Можеш іти, куди й коли хочеш.

Та це однаково рабство, подумав Абдул. Пустеля надійніша за всякий мур.

Нарешті картинка склалася. Він міркував, що вабить людей сюди, аж тепер усе зрозумів. Вони приходять сюди не самі, а потрапляють у полон.

Цікаво, скільки отримав Хакім? Напевно, по парі сотень за людину. Коли так, то він збагатився на сім тисяч двісті доларів. Порівняно з доходом від продажу кокаїну — дрібниця, але Абдул підозрював, що більша частина прибутку йде джихадистам, а Хакім отримує лише платню як водій. Це також пояснило б, чому в дорозі він так завзято витрушував з мандрівників кожну зайву копійчину.

Мохаммед сказав:

— У нас тут діють правила. Найголовніше — жодного алкоголю, азартних ігор і брудних одностатевих зносин.

Абдулові захотілося спитати про покарання, але він вирішив не привертати зайвої уваги. Остерігався, що