В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

доступу не було, хоча всі жителі Півночі мого покоління їх читали. Але не згадати То Гоу, нашого найвеличнішого революційного поета? І натомість цитувати жовту музику Фам Дуя та «Бітлз»? У комісара є колекція жовтої музики, яку він тримає для того, що називає дослідженнями. Він пропонував мені взяти щось послухати, але ні, дякую. Чого б мені хотіти зараження цим декадансом? Порівняйте пісні, які ви цитували з «Відтоді» То Гоу, я читав його в школі. Він говорить про те, як «Сонце істини сяє в моєму серці» — саме так на мене вплинула революція. Я взяв його книжку з собою до Китаю, де проходив муштру, і вона допомагала мені триматися. Я сподіваюся, що сонце істини осяє і вас теж. Але згадується ще один його вірш, про дитину багатія і дитину слуги.

Заплющивши очі, комендант процитував:

Дитя живе у багатстві,

Має безліч іграшок з Заходу,

А інше дитя лише спостерігає,

Тихо дивиться здалеку.

Він розплющив очі.

— Слова гідні того, щоб їх згадати, вам так не здається?

— Якщо дасте мені цю книжку, я її прочитаю, — сказав я.

Я цілий рік не читав нічого, крім власних слів. Комендант похитав головою.

— У вас не буде часу на читання на наступному етапі. Але якщо ви хочете сказати, що вам потрібна книжка для того, щоб писати краще, то це вас не захистить. Не цитувати Дядька Го чи революційної поезії то одне, але навіть жодної приказки чи прислів’я? Може, ви і з Півдня…

— Я народився на Півночі й дев’ять років жив там, сер.

— Ви обрали сторону Півдня. Попри це, ваша культура спільна зі мною, людиною з Півночі. Однак ви нічого не процитували і звідти, навіть цього:

Хороші вчинки Батька великі, наче гора Тейсон.

Доброчесність Матері щедра, наче вода, що б’є з джерела.

Всім серцем шануючи Матір і поважаючи Батька —

Так дитина виросте вихованою.

Хіба ж ви в школі не вчили навіть цих основ?

— Моя мати вчила мене цього, — сказав я. — Але ж моє зізнання показує мою шану до матері й те, чому мого батька не слід поважати.

— Стосунки між вашими батьками і правда нещасливі. Вам може здатися, що в мене нема серця, але це не так. Я дивлюся на ваше становище і дуже спочуваю вам, зважаючи на це прокляття. Як може бути вихованим дитя, джерело якого забруднене? І все одно не можу не думати, що саме наша культура, а не західна говорить нам про вашу складну ситуацію. «Талант та доля схильні до ворожнечі». Чи вам не здається, що у вашому випадку можна вжити ці слова Нґуєна Ду? Ваша доля в тому, що ви байстрюк, а талант, як ви кажете, — дивитися на речі з двох боків. Вам було б краще, якби ви бачили їх з одного. Єдине зцілення для байстрюка — стати на чийсь бік.

— Ваша правда, Товаришу Коменданте, — сказав я, і, можливо, що так воно й було. — Але вчинити правильно ще важче, ніж зрозуміти, як саме буде правильно.

— Згоден. Мене бентежить те, що ви цілком розсудливий при спілкуванні віч-на-віч, але такий бунтар на папері. — Комендант налив собі непроцідженого рисового вина з пляшки з-під содової. — Хочете?

Я похитав головою, попри те що в горло мені билося мало не еротичне бажання випити.

— Чаю, будь ласка, — прохрипів я.

Комендант налив мені ледь теплої підфарбованої води.

— На вас сумно було дивитись у перші тижні. Ви були схожі на безумця. Ізоляція пішла вам на користь. Тепер ви очистилися, принаймні фізично.

— Якщо алкоголь такий шкідливий для мене, то чому ви п’єте, Коменданте?

— Я п’ю не надмірно, на відміну від вас. Навчився дисципліни під час війни. Коли живеш у печері, переосмислюєш усе своє життя. Навіть те, що треба робити з власними відходами. Ніколи не думали про це?

— Так, трохи.

— Чую у ваших словах сарказм. Ви все одно не вдоволені табірними умовами у вашій камері? Це дрібниці проти того, що я пережив у Лаосі. Саме тому мене дивує, які нещасні бувають наші гості. Ви скажете, що це вдаваний подив, але ні, я насправді здивований. Ми не пхали їх у підземні коробки. Не заковували в кайдани, аж доки ноги не заслабнуть. Не поливали їхні голови вапном і не били до крові. Натомість ми даємо їм вирощувати власну їжу, будувати власні будинки, дихати свіжим повітрям, бачити сонячне світло і працювати над перетворенням цього краю. Порівняйте це з тим, як їхні американські союзники отруїли ці місця. Жодного дерева. Нічого не росте. Міни та бомби, що не встигли розірватися, вбивають і калічать невинних. Це колись була красива земля. Тепер — пустка. Я намагаюся наводити ці порівняння в розмовах з нашими гостями і бачу по очах, що вони не вірять мені, навіть коли погоджуються на словах. Ви принаймні чесний зі мною, хоча, якщо чесно, це не найкраща стратегія.

— Я все життя був у підпіллі заради революції, Коменданте. Революція щонайменше може дати мені право вийти на землю і бути цілковито чесним стосовно того, що я робив, принаймні перш ніж ви знову опустите мене під землю.

— Ну ось, знову непокора без жодної на те причини. Розумієте, ми живемо в украй чутливий час. Революції знадобляться десятиліття, щоб перебудувати країну. У такі моменти цілковита чесність не завжди цінується. Але тому я й тримаю тут ось це.

Комендант вказав на банку під сукном, що стояла на бамбуковій поличці. Він уже показував її мені, й не раз, хоча одного разу було задосить. Однак він перехилився через стіл і зняв з банки тканину, і я не міг нічого зробити, довелося перевести погляд на цей експонат, що, якби в світі існувала справедливість, слід було виставити в Луврі чи одному з інших великих музеїв, присвячених досягненням Заходу. У формальдегіді плавала зелена потвора, було схоже, що вона походить з відкритого космосу чи найдивніших, найглибших глибин океану. Винайдені американським Франкенштайном хімікати призвели до появи цього оголеного, зморщеного немовляти з одним тілом, але двома головами, чотирма заплющеними очима і двома ротами, роззявленими в довічному монголоїдному позіху. Два обличчя дивилися в різних напрямах, дві руки були згорнуті на грудях, а дві ноги розставлені, відкриваючи зварений горішок чоловічої статі.

— Уявіть, що відчула мати, — комендант постукав пальцями по склу. — Чи батько. Уявіть, як вони кричали: «Що це