В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

— Можливо, «пацієнт» — точніший термін, ніж «гість», — сказав комендант, вносячи чергову правку. — Ви жили в чужих землях, піддавалися небезпечним ідеям. Не годиться привозити заразні думки до країни, що до них не звикла. Подумайте про людей, вони так довго були ізольовані від іноземних ідей, що можуть призвести до справжньої катастрофи в головах, до них не готових. Якби ви бачили ситуацію з нашого боку, ви б зрозуміли, що вас необхідно тримати на карантині, доки ми не зможемо вас вилікувати, навіть якщо нам і боляче бачити такого революціонера в таких умовах.

Я розумів його думку, хоча це було й не просто. Вони мали причини з підозрою ставитися до такого, як я, чоловіка, що все життя викликав підозру. Але мені важко було не вважати безпідставним цей рік в ізоляційній камері, з якої мене, моргливого й білого, випускали щодня на одну лиш годину, для вправ. Про це я повідомляв його на кожній з цих щотижневих сесій, де він критикував мою сповідь, а я і собі критикував його. Він, певно, запам’ятав ці мої нагадування, бо коли я знову розтулив рота, то мовив:

— Я знаю, що ви хочете сказати. Як я вже говорив, коли ваше зізнання набуде задовільної форми, що ми побачимо з читання та моїх доповідей комісарові про ці сесії самокритики, ви перейдете на наступний і, сподіваємося, останній етап вашого перевиховання. Коротше кажучи, комісар вважає, що ви готові бути вилікуваними.

— Справді?

Я ще не зустрічав безликого чоловіка, відомого як комісар. Ніхто з полонених з ним не зустрічався. Його бачили лише під час щотижневих лекцій, за столом на підвищенні в залі, де всіх полонених збирали на політичні лекції. Я і там його не бачив, бо, за словами коменданта, ті лекції годилися для початкової школи і були розроблені для чистих реакціонерів, маріонеток із мізками, промитими десятиліттями ідеологічної пропаганди. Безликий чоловік звільнив мене від цих простих лекцій. Натомість я привілейовано не мав жодного обов’язку, крім як писати й розмірковувати. Комісар впадав мені в очі мигцем лише в ті рідкісні моменти, коли я відводив погляд від своїх вправ з ручкою і бачив його на балконі його бамбукового житла на вершині більшого з двох пагорбів, що виходили на табір. Біля підніжжя цих пагорбів купчилися кухня, їдальня, зброярня, вбиральні та склади охорони, разом з ізоляційними кімнатами для таких особливих випадків, як я. Паркан з колючим дротом відділяв цей внутрішній табір охоронців від зовнішнього табору, де повільно гнили бранці — колишні солдати, офіцери служб безпеки чи бюрократи переможеного режиму. Поряд з одними воротами у паркані, з внутрішнього боку, був павільйон для зустріч із родинами. Щоб вижити, полонені перетворювалися на емоційні кактуси, однак дружини й діти неодмінно починали ридати, побачивши чоловіків і батьків, — це ставалося не частіше ніж пару разів на рік, бо шлях навіть від найближчого міста був важкий, поїздом, автобусом і мотоциклом. За павільйоном сам зовнішній табір був відокремлений парканом від безплідних пустель, які нас оточували, і паркан позначали сторожові вежі, на яких охоронці в коркових шоломах могли в біноклі спостерігати за жінками-гостями і розважатися, якщо вірити полоненим. З підвищення, на якому стояв внутрішній дворик комісара, було видно не лише цих подорожніх, а й пориті кратерами рівнини й оголені дерева, що оточували табір, — ліс зубочисток, у яких ширяли зловісними чорними зграями ворони й кажани. Я завжди зупинявся в цьому дворику, перш ніж зайти до помешкань комісара, і смакував цей вид, якого у своїй ізоляційній камері був позбавлений. Там я, якщо й не вилікувався, то вже точно спікся під тропічним сонцем.

— Ви чимало скаржилися на тривалість вашого візиту, — сказав комендант. — Але ваше зізнання — обов’язкова прелюдія до зцілення. Я не винен, що вам знадобився рік, щоб написати його, на мою думку, навіть не дуже добре. Усі, крім вас, зізнались у тому, що були маріонетками, лакеями імперіалізму, підставними особами з промитими мізками, компрадорами[79] колонізаторів чи зрадливими поплічниками. Байдуже, що ви думаєте про мої інтелектуальні здібності, я розумію, що вони говорять мені те, що я хочу почути. Цікаво, вас це робить дуже розумним чи дуже дурним?

Я був ще трохи ошелешений, і бамбукова підлога хиталася під моїм бамбуковим стільцем. Мені завжди потрібна була принаймні година, щоб звикнути до світла і простору після тісної темряви моєї камери.

— Що ж, — сказав я, огортаючись пошматованим плащем свого розуму, — гадаю, що недосліджене життя не варте того, щоб жити. Тож я вдячний вам, Товаришу Коменданте, за надану мені можливість дослідити власне життя.

Комендант схвально кивнув.

— Ніхто більше не має такої розкоші, як я, — можливості просто писати і жити життям свого розуму, — сказав я. Мій осиротілий голос, що відділився від мене в камері й говорив до мене з затягнутого павутинням кутка, повернувся. — Я в чомусь розумний, а в чомусь дурний. Наприклад, я достатньо розумний, щоб серйозно сприймати вашу критику та редактуру, але надто дурний, щоб зрозуміти, чому моя сповідь не відповідає вашим високим стандартам, попри численні варіанти.

Комендант дивився на мене крізь окуляри, що робили його очі вдвічі більшими — його зір погіршився внаслідок життя в темряві печери впродовж десяти років.

— Якби ваше зізнання було хоча б задовільне, комісар допустив би вас до того, що він називає усним екзаменом, — мовив він. — Але, як на мене, те, що він називає письмовим екзаменом, не схоже на щире зізнання.

— Чи ж я не зізнався в багатьох речах, Коменданте?

— За змістом — можливо, але не за стилем. Стиль для зізнання такий же важливий, як і зміст, як нам довела Червона Гвардія. Усе, чого ми просимо, — це певного поводження зі словами. Сигарету?

Я приховав полегшення і байдуже кивнув. Комендант вставив дротик сигарети між моїми потрісканими губами, тоді підпалив її моєю ж власною запальничкою, яку він привласнив.

Я вдихнув кисень диму, він насичив складки моїх легень і втамував тремтіння рук.

— Навіть у цій, останній редакції ви лише один раз цитуєте Дядька Го. Це лише один симптом з багатьох, наявних у вашому зізнанні, який свідчить про те, що ви надаєте іноземним інтелектуалам та іноземній культурі перевагу над нашими рідними традиціями. Чому?

— Я заражений Заходом?

— Саме так. Це не важко визнати, правда ж? Тим цікавіше, що ви не можете про це написати. Звісно, я можу зрозуміти, чому ви не цитували «Як гартувалася сталь»[80] чи «Сліди в засніженому лісі»[81], до них у вас