Марія Кореллі - Спокута сатани

− Я завжди знав, що вона істерична, якщо ви це маєте на увазі, − відрізав він. − Більшість жінок не мають правдивих глибоких почуттів, окрім одного − марнославства. Вони не знають, що таке велике кохання: їхня головна мета − підкорити; зазнавши в цьому поразки, вони у своїй невдоволеній пристрасті доходять до скаженої істерії, яка в деяких стає хронічною. Страждання леді Сибілли − саме в цьому роді. Тепер послухайте мене. Я негайно поїду до Парижа, або до Берліна, або до Москви, і даю вам слово, що більше не втручатимусь у ваше особисте життя. За кілька днів ви з дружиною дійдете згоди та навчитеся мудрості терпіти подружні сварки з холоднокровністю…

− Це неможливо! Я не розстануся з вами, − палко заперечив я, − і не житиму з нею. Краще жити з вірним другом, аніж із лицемірною дружиною!

Він звів брови з виразом нерозуміння, потім знизав плечима, немов пристаючи на беззаперечний аргумент.

Підвівшись, він поклав мандоліну та підійшов до мене; його висока велична постать кидала велетенську тінь на сяючі полотна місячних відблисків.

− Присягаюся, Джеффрі, ви змушуєте мене ніяковіти. Що робити? Ви можете домогтися розлучення, якщо хочете, однак я вважаю, що нерозумно розпочинати таку процедуру після чотирьох місяців подружнього життя. Товариство відразу почне пліткувати. Намагайтесь уникати пліток і скандалу. Ось що: не вирішуйте нічого поспіхом. їдьмо зі мною на день до міста. Лишіть вашу дружину на самоті поміркувати над своїм безумством та можливими його наслідками. А тепер ідіть до вашої кімнати та спіть до ранку.

− Спати! − повторив я, здригнувшись. − У тій кімнаті, де вона! − У мене вихопився зойк; я благально глянув на Лючіо: − Чине втрачаю я розуму? Мій мозок у вогні! Якби я міг забути! Якби я міг забути… Лючіо, якби ще й ви, мій вірний друг, зрадили мене, я б помер; але ваша правдивість, ваша чесність урятували мене.

Він цинічно посміхнувся.

− Цить! Я не хвалюся чеснотами! Якби врода леді Сибілли становила для мене спокусу, я міг би піддатися її чарам; я вчинив би, як чинить зазвичай людина. Але, можливо, я − хтось більший, ніж людина: принаймні тілесна врода жінки не справляє на мене жодного враження, якщо вона не супроводжується красою душі; саме краса душі справляє ефект, і ефект вельми незвичайний. Вона збуджує в мені бажання випробувати цю душу − чи досяжна вона, чи неприступна.

Я втомлено розглядав візерунки місячного сяйва на підлозі.

− Що ж мені робити? − спитав я. − Що б ви мені порадили?

− Кажу вам, їдьмо зі мною до міста, − відповів він. − Лишіть дружині записку з поясненням вашої відсутності, і в одному з клубів ми спокійно поговоримо про справу та вирішимо, як уникнути скандалу. А тепер ідіть спати. Якщо не хочете повертатися до вашої кімнати, спіть у сусідній, обіч моєї.

Я машинально підвівся й погодився послухатись його. Він крадькома спостерігав за мною.

− Чи не вип'єте заспокійливих ліків? − спитав він. − Я приготую їх для вас. Вони нешкідливі і дадуть вам кілька годин сну.

− Я б випив отруту з ваших рук! − відказав я байдужно. − Краще б ви її приготували для мене! А потім… потім я б заснув навіки й забув би цю страшну ніч.

− Ні, на жаль, не забули б! − заперечив він, беручи свій подорожній несесер та витягаючи звідти пуделко з білим порошком, який він потім висипав у склянку й почав розводити водою. − Саме це і є найгірше в тому, що люди називають смертю. До речі, щоб розігнати ваші сумні думки, я трохи збільшу вашу обізнаність у науці. Те, що відбувається за лаштунками смерті, є надзвичайно цікавим і повчальним явищем, зокрема те, що я називаю відродженням атомів. Клітини мозку суть атоми, усередині яких перебувають інші атоми, звані в сукупності пам'яттю; вони неймовірно життєві й дивовижно плодючі…Випийте це. − Він подав мені склянку. − Ця мікстура у ваших теперішніх обставинах діятиме краще, ніж смерть: вона спричиняє заніміння та на короткий час паралізує атоми свідомості, тоді як смерть, навпаки, вивільнює їх.

Я був надто заглиблений у самого себе, щоб звертати увагу на його слова; покірно випивши те, що він мені дав, я повернув склянку. Якусь хвилину він спостерігав за мною; потім відчинив двері до суміжної кімнати.

− Лягайте в ліжко та заплющуйте очі, − звелів він. − До ранку я дозволяю вам відпочити від снів і спогадів, − і він дивно посміхнувся. − Пориньте у забуття.

Іронічний тон його голосу трохи образив мене, і я докірливо подивився на нього. Вираз його гордого вродливого обличчя з вирізьбленими, немов на камеї, рисами дещо пом'якшився, коли він зустрів мій погляд; я відчув, що, попри його любов до іронії, йому було шкода мене, і я, схопивши його руку, палко потиснув її. Увійшовши до кімнати, я ліг і відразу ж заснув; більше я нічого не пам'ятаю.

XXXIII

Разом із ранком явилася повна свідомість; я з гіркотою згадав усе, що сталося, але більше не був схильний тужити над своєю долею. Мої нерви надто заніміли, щоб я спромігся на якийсь пристрасний вибух. Ображені почуття заступило важке отупіння, хоча відчай досі сповнював моє серце. Я ухвалив непохитне рішення − більше не бачити Сибілли. Ніколи більше це гарне обличчя, облудна маска фальшивої натури, не привабить мого погляду і не спонукатиме мене до жалощів і пробачення − так я вирішив. Вийшовши з кімнати, у якій провів ніч, я попрямував до свого кабінету і там написав такого листа:

Сибілло!

Після ганебної та принизливої сцени минулої ночі Ви мусите розуміти, що подальше життя разом для нас неможливе.

Князь Ріманський і я їдемо до Лондона; більше ми не повернемось. Ви можете далі жити у Віллосмірі; будинок − Ваш, і половина мого майна, переписана на Вас у день нашого весілля, дасть Вам змогу підтримувати звичаї Вашого кола товариства й жити так розкішно та екстравагантно, як Ви вважаєте за необхідне, враховуючи Ваше аристократичне становище. Я вирішив подорожувати, і зроблю все можливе, щоб ми більше ніколи не зустрічалися, хоча, будьте певні, докладу всіх зусиль, щоб уникнути скандалу.

Картати Вас за Вашу поведінку немає сенсу: Ви