Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

Дівчина скрушно зітхнула:

— Мені справді шкода це чути. Тільки не сподівайтеся, що мені відомо все, чим займався мій наймач поза роботою. Вигадайте щось краще, пане Мендрейку.

— То ви заперечуєте, що спілкувались із цим Пенніфізером поза роботою?

— Звичайно.

— А з його товаришами-зрадниками? Скажімо, двома парубійками на ім’я Фред і Стенлі?

— Багато людей працювали в пана Пенніфізера неповний тиждень. Я, звичайно, знаю їх, але не дуже добре. Це все, пане Мендрейку? Я не вірю, що ви маєте хоч один доказ...

— Ну, якщо вже так... — чарівник умостився глибше в кріслі й посміхнувся. — По-перше, цікаво, звідки на вашому одязі ці зелені плями, що дуже скидаються на могильну плісняву. По-друге, цікаво, чому ви не з’явилися на роботу цього ранку: як відомо, відчиняти крамницю — саме ваш обов’язок. По-третє, варто звернути увагу на документи, які я щойно відшукав у судовому архіві. Вони стосуються процесу «Кетлін Джонс проти Джуліуса Теллоу», надзвичайно прикметної справи. У вас уже є кримінальне минуле, панно Джонс. Вас засудили до штрафу на значну суму за напад на чарівника. І до того ж існує свідок того, як ви брали участь у крадіжці разом з нині покійними Фредом і Стенлі. Свідок, на якого ви напали й покинули, вважаючи його мертвим.

—Хто ж цей цінний свідок? — зіпнула Кіті. — Будь-що він бреше!

— Ні, цей свідок вельми надійний, — чарівник захихотів і відкинув назад волосся, що спадало йому на обличчя. — Впізнаєте?

Кіті спантеличено позирнула на нього:

— Кого?

Чарівник трохи насупився:

— Звичайно ж, мене.

— Вас? Хіба ми зустрічалися?

— А хіба ви не пам’ятаєте? Два роки тому. Правду кажучи, я тоді був трохи не такий.

— Не такий дженджик?

Кіті почула, як її мати застогнала з відчаю. Цей стогін, однак, так мало вразив її, ніби лунав з вуст чужої людини.

— Не забувайтеся, панночко! — чарівник змінив позу — в таких вузьких штанях це було нелегко, — і посміхнувся. — Хоча, власне, чому б і ні? Кажіть усе, що спаде вам на думку. Вашу долю це аж ніяк не змінить.

Тепер, коли Кіті зрозуміла, що це кінець, вона відчула, що їй нітрохи не страшно. Її просто дратував цей недоросток-вискочка, який сидів навпроти. Дівчина згорнула руки на грудях і поглянула йому в очі.

— Гаразд,—сказала вона.—Поясніть, що саме я, по-вашому, маю пам’ятати.

Хлопець кахикнув:

— Можливо, це освіжить вашу пам’ять. Понад два роки тому, в Північному Лондоні... Холодний грудневий вечір... Не пригадуєте?—він зітхнув. — Пригода в темному провулку...

Кіті втомлено стенула плечима:

— Я пережила чимало пригод у темних провулках. Можливо, я вас забула. У вас невиразне обличчя.

— Он як? Зате вашого обличчя я не забув досі! — тепер він дав волю своєму гніву: подався вперед, зіпхнув ліктем чашку з поруччя. Чай вилився на крісло. Він збентежено поглянув на батьків Кіті: — Ой, пробачте...

Мати Кіті кинулася до крісла з серветкою:

— Що ви, пане Мендрейку! Будь ласка, не хвилюйтеся!

— Бачте, панно Джонс, — провадив чарівник, піднявши чашку, щоб мати Кіті ще раз витерла під нею, — вас я не забув, хоч і бачив лише зо дві секунди. Так само, як і ваших колег — Фреда й Стенлі: адже це вони пограбували мене й хотіли вбити.

— Пограбували вас? — Кіті спохмурніла. — Що ж вони забрали?

— Цінне магічне дзеркало.

— Он як... — у пам’яті Кіті спливли непевні спогади. — То це ви — отой хлопчисько з провулку? Малий шпигун? Еге ж, я пам’ятаю і вас, і ваше дзеркало. Поганеньке, нівроку, було дзеркальце...

— Я сам зробив його!

— Ми навіть не змогли змусити його працювати.

Пан Мендрейк ледве опанував себе й промовив загрозливо-спокійним голосом:

— Я бачу, що висунутих вам звинувачень ви вже не відкидаєте.

— Авжеж, не відкидаю, — відповіла Кіті й зітхнула з більшим полегшенням, ніж за всі попередні місяці. — Так, усе це правда. Все, що ви кажете, й навіть більше. Шкода, що тепер усе це скінчилося. Хоча стривайте: одне звинувачення я все-таки відкидаю. Ви кажете, ніби я покинула вас у провулку, бо вважала за мертвого. Це неправда. Фред хотів перерізати вам горлянку, але я вас пожаліла. Бозна-чому. Ви — бридкий маленький пройдисвіт. Без вас світ став би кращий.

— Вона це не всерйоз! — батько Кіті підхопився і став між ними, ніби намагаючись власними грудьми затулити чарівника від слів своєї дочки.

— Всерйоз, всерйоз, — юнак усміхався, та його очі аж палали люттю. — Облиште її, нехай говорить.

Кіті на мить зупинилася, щоб перепочити.

— Я ненавиджу й вас, і всіх інших чарівників! Вам нема діла до таких людей, як ми! Ми живемо тільки... тільки для того, щоб годувати вас, прибирати ваші помешкання й шити вам убрання! Ми працюємо, як раби, на ваших фабриках і заводах, поки ви з вашими демонами розкошуєте! А якщо раптом станемо на вашому шляху — то лихо нам, як бідоласі Якубові! Ви — підлі, злі, бездушні й самовдоволені!

— Самовдоволені? — юнак поправив носовичка в кишені. — У вас істерика, панночко. Я просто знаю собі ціну. Зовнішній вигляд — річ важлива!

— Для вас немає нічого важливого!.. Відчепися, мамо!

Кіті з люті підхопилася. Її мати, шаленіючи з відчаю, схопила її за плечі. Донька відіпхнула її.

— До речі, про зовнішній вигляді — зіпнула вона. — Ці штани вам завузькі!

— Та невже? — юнак так само підхопився. Пальто майнуло в нього за плечима. — Гаразд, мені вже досить. У Лондонському Тауері вам вистачить часу на роздуми про костюми.

— Ні! — мати Кіті аж осіла на підлогу. — Будь ласка, пане Мендрейку!..

Батько Кіті піднявся так повільно, ніби йому враз заболіли всі кістки:

— Невже нічого не можна зробити?

Чарівник хитнув головою:

— Боюся, що ваша дочка вже давно обрала собі дорогу. Мені справді шкода вас: ви обоє вірні нашій державі.

— Вона завжди була вперта, — тихо сказав батько. — Та я ніколи не підозрював, що вона ще й така підла. Ота історія з Якубом Гірнеком мала стати нам уроком, та ми з Іріс завжди сподівалися кращого... А тепер, коли наші війська вирушають до Америки й нам зусібіч, як ніколи, загрожують вороги, ми бачимо, що наша