Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

відбувалося. Кіті стенула плечима: що ж, так навіть краще. Принаймні тут її ніхто не турбуватиме. Дівчина замкнула двері, сховала ключ і вирушила в дорогу.

Хоч ішла вона з порожніми руками — посох Кіті залишила в коморі, — їй знадобилося чимало часу, щоб дістатися до Бел-гема; коли вона опинилася на знайомому перехресті, недалеко від батьківського дому, вже смеркало. Вона втомилась, натерла ноги й зголодніла. Цілий день Кіті нічогісінько не їла, крім двох яблук, поцуплених із лотка зеленяра. Її бентежили спокусливі думки про матусину вечерю, про свою стару кімнату із затишним ліжком і шафою зі зламаними дверцятами. Як давно вона не ночувала там? Мабуть, уже кілька років... Як чудово буде провести там хоч одну ніч!

Було вже поночі, коли Кіті дійшла до своєї вулиці і, мимоволі прискоривши ходу, рушила до батьківського дому. У вітальні горіло світло. Кіті відчула полегшення, та водночас і тривогу. Мати, звичайно, вкрай неуважна, — і все-таки їй не слід ні про що знати, аж поки Кіті сама вирішить, що робити далі. Дівчина оглянула себе в сусідському вікні, мов у дзеркалі: пригладила розпатлане волосся, обтрусила одяг. Руки, щоправда, досі брудні, й під очима кола, але тут уже нічого не вдієш... Кіті зітхнула. Хай буде так, як є. Вона підійшла до дверей і постукала. Ключі від батьківського будинку залишились у її квартирі.

Після нетривалої мовчанки — Кіті вже хотіла постукати ще раз, подумавши, що її не почули, — в передпокої з’явилася знайома худорлява постать. Вона трохи завагалася, ніби не знаючи, відчиняти чи ні. Кіті постукала в шибку:

— Мамо, це я!

Постать нерішуче наблизилась. Мати визирнула в щілину надвір:

— О, Кетлін, це ти!

— Привіт, матусю, — безжурно усміхнулася Кіті. — Пробач, що я не попередила...

— Еге... Так, так, — мати чомусь не квапилася відчиняти двері. Вона дивилася на Кіті з переляканим, стривоженим обличчям.

— Що сталося, матусю? — запитала Кіті. Вона була надто втомлена, щоб насторожитись.

— Ні, ні... Нічого.

— То мені можна увійти?

— Так... так, звичайно.

Мати побокувала, впустила Кіті, підставила холодну щоку для цілунку і тихенько зачинила двері.

—А де тато? На кухні? Я знаю, що вже пізно, але я зголодніла...

— Проходь краще до вітальні, люба.

— Дякую.

Кіті пройшла передпокоєм до невеличкої вітальні. Тут майже все було таке саме, як вона пам’ятала: потертий вицвілий килим, маленьке дзеркало над каміном, успадковані ще від дідуся старовинні канапа й крісло з мереживними підголовниками. На столику стояли гарячий чайник і три чашки. На канапі сидів її батько. А в кріслі навпроти нього — незнайомий юнак.

Кіті заціпеніла. Мати тихенько зачинила двері.

Юнак поглянув на неї і всміхнувся. Кіті миттю пригадалася посмішка, з якою пан Пенніфізер дивився на скарби в саркофазі, — зловтішна, переможна, ледве тамована.

— Добрий вечір, Кіті, — сказав юнак.

Кіті не відповіла. Вона зрозуміла, хто це такий.

— Кетлін... — ледве чутно промовив батько. — Це пан Мендрейк. Із Міністерства... е-е... внутрішніх справ, так?

— Саме так, —усміхнувся ще раз пан Мендрейк.

— Він хоче... — батько затнувся. — Хоче в тебе дещо спитати.

— Кетлін! — несподівано скрикнула мати. — Що ж ти накоїла?!

Кіті мовчала й далі. У неї в кишені залишився один срібний диск—уся її зброя. Вона крадькома позирнула на вікно, завішене шторами. Вікно виходить у садок: можна буде вискочити, якщо батько змастив завіси і рама не застрягне. Врешті, можна його і розбити, скажімо, столиком. Або вибігти в передпокій, а там—два виходи. Щоправда, мати стоїть на дорозі...

Юнак показав на канапу.

— Сідайте, панно Джонс, — чемно запросив він. — Поговорімо, якщо ваша ласка. Чи, може, — куточки його вуст піднялися, — ви волієте зараз вискочити у вікно?

Висловивши ту саму думку, яка щойно сяйнула Кіті, чарівник — чи навмисне, чи ні — захопив дівчину зненацька. Оце вже невчасно! Кіті почервоніла, стулила губи й сіла на канапу, дивлячись на чарівника так спокійно, як тільки могла.

То ось він який, цей Мендрейк, чиї слуги вже стільки місяців переслідують Спротив! Вона й за милю розпізнала би, хто він такий: це було помітно з одягу — довге чорне пальто, вузький аж до кумедного чорний костюм, блискучі шкіряні черевики. Червоний носовичок стирчав з кишені, мов кораловий кущ. Довге волосся спадало на зморене бліде обличчя. Кіті лише зараз побачила, який він молодий: ще підліток, не старший, а може, й молодший від неї самої. Ніби для того, щоб заперечити це, він самовпевнено стулив пальці дашком і закинув ногу на ногу, погойдуючи носаком черевика, наче кіт, що вимахує хвостом. Його усмішка могла б бути ласкавого, якби не нетерплячка, що пробивалася крізь неї.

Його юність повернула Кіті трохи сміливості.

— Чого вам треба, пане Мендрейку? — спокійно запитала вона.

Чарівник простяг руку, взяв зі стола найближчу чашку, відсьорбнув чаю. З навмисною акуратністю поставив чашку на поруччя свого крісла. Кіті та її батьки мовчки дивились на нього.

— Дякую, панно Джонс, — нарешті сказав він. — Непоганий напій. Дякую за вашу гостинність.

Мати Кіті у відповідь на ці лагідні слова тільки схлипнула.

Донька навіть не поглянула на неї. Її очі були просто-таки прикуті до чарівника.

— Чого вам треба? — повторила вона.

Цього разу юнак відповів:

— Насамперед повідомити, що з цієї хвилини вас заарештовано.

— За що? — Кіті відчула, як тремтить її голос.

— Зараз подивимось... — не розчепивши рук, він заходився загинати пальці. —Тероризм; належність до протизаконної організації; зрада пана Деверо, його уряду та всієї імперії; вандалізм, навмисне пошкодження власності; замах на вбивство; чисельні крадіжки; спаплюження святого для всіх місця... Я можу продовжити, та навіщо засмучувати вашу матусю? Ситуація вельми сумна: в таких порядних, законослухняних батьків — така дочка!

— Нічого не розумію, — так само спокійно відповіла Кіті. — Це серйозні звинувачення. Які ви маєте докази?

— Вас бачили в товаристві відомих злочинців, учасників так званого Спротиву.

— Бачили? Хто саме бачив мене? Де свідки?

— Кетлін, дурне дівчисько! Скажи йому правду! — втрутився батько.

— Замовкни, тату.

— Цих відомих злочинців, — провадив чарівник, — сьогодні вранці знайшли мертвими у Вестмінстерському абатстві, в склепі, який вони перед тим пограбували. Одним з них був такий собі пан Пенніфізер — у нього, як я зрозумів, ви працюєте.

— Я завжди знала, що це підозрілий тип!