Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

Розділ 38

Чекати довелося недовго. За кілька хвилин у самому центрі зали, тобто прямо біля нас, виник високий просторовий портал. З нього важкими кроками вийшов чоловік невизначеного віку, але з чітко окресленою роллю — Провідник. Його очі, сповнені темряви, ліниво оглянули приміщення, на мить зупинилися на нас, і тоді представник темних сил попрямував до аристократа — як я подумки продовжувала його називати.

Той, хоч і бурхливо демонстрував своє невдоволення, але озвучити свої претензії так і не наважився.

— Усі на місці. Починаємо! — гучно вдарив він тростиною об підлогу і рушив до замикальної частини центральної пентаграми, що охоплювала весь зал.

Після цих слів п’ятеро чоловіків у ритуальних шатах рушили до нас, з новоприбулим гостем на чолі. Сам Провідник зупинився біля наших ніг, на однаковій відстані від кожного вівтаря, і, не звертаючи уваги на присутніх, присів навпочіпки. З правої кишені витягнув невеликий кинджал і, провівши ним по своїй руці, почав швидко креслити кров'ю символи на підлозі.

Тим часом до наших узголів’їв підійшли чоловіки у шатах. Різким рухом вони порізали нам зап'ястки, але, не давши крові ринути потоком, одразу уповільнили її, скерувавши струмінь у тонкий рівчак. Ритуал обіцяв бути довгим, і я зрозуміла це відразу. Вони збиралися витягувати з нас життя повільно, навмисне завдаючи якомога більше болю.

В той самий час поруч зі мною почалася метушня. Дитину привели до тями, і в неї почалася істерика. Вона виривалася, кричала, сварилася й благала про допомогу. Дівчинка добре розуміла, де знаходиться і що на неї чекає. Ми теж спробували втрутитися, адже якщо її не заспокоїти, ці нелюди можуть... Пізно. Одним різким ударом об груди Провідник розв'язав “проблему”, залишивши на вівтарі лише оболонку з силою та душею. Тепер її “Я” надійно сховане невідомо де і на невідомо скільки. Це небезпечно, в першу чергу для психічного здоров'я і, крім того, дуже ускладнює наш план.

Після чого, всі, ніби нічого не сталося, повернулися до своїх занять. Провідник, закінчивши креслити символи на підлозі, підійшов до нас. Почавши з Хаосу, він пройшовся по колу, малюючи на наших чолах мітки своєю кров’ю.

Нахилившись до мене, я випадково впіймала його погляд. У цю мить я відчула всю безвихідь свого становища. Темрява з його очей перейшла на частину обличчя, обвиваючи кожен вигин чорною тонкою павутиною. Це був не просто Провідник — це був наближений Кривавих Богів. З кожним подихом ситуація ставала дедалі сумнішою.

— Заплющ очі, — тихо пролунав його холодний шепіт над моєю головою.

Та замість того, щоб підкоритися, я продовжувала вдивлятися в пітьму за його очами. За кілька секунд на його обличчі з’явилося ледь помітне роздратування, і, піднявши другу руку, він сам закрив мені повіки. На відміну від інших, на моєму чолі символи малювалися довше. Боюся уявити, як тепер виглядає моє обличчя. Поставивши останню крапку, він повернувся на своє місце й, схрестивши ноги, сів на підлогу. У цей момент моє обличчя ніби охопив крижаний вогонь. Жахливі, вельми-вельми жахливі відчуття.

Щойно Провідник заплющив очі, всі присутні почали шепотіти молитви та формули виклику. Через кілька годин я вже могла розрізняти слова і навіть визначати «групи за інтересами». Голоси злилися в похмуру мелодію, що лунала, мов заупокійний спів, пронизуючи кожну клітину тіла, розповзаючись по жилах і глибоко вкорінюючись у душі. 

Відлуння від ритуальних заклинань підіймалося вгору, досягаючи самого неба, яке ніби відгукувалося тихим, задушливим плачем, розливаючи на нас важкі сльози дощу. Усе навколо здавалося просякнутим безнадією, і навіть природа, немов зачарована цим зловісним хором, завмерла, наче сумуючи за тими, хто вже не мав шансу на порятунок.

Близько опівдня почалася грозова злива. Краплі гучно барабанили по куполу, вибиваючи ритм і заглушаючи ритуальні співи даркарівців. Усе, що відбувалося, здавалося химерним сном. Дивлячись на небо, я усвідомлювала, що наш план небезпечно ризикований, і шанси на успіх невеликі. А якщо не вдасться? Що буде з планетою, світом і моєю родиною?

Кров залишала тіло повільно. Крапля за краплею. Тоненьким струмочком стікаючи по спеціальних каналах і, змішуючись із кров'ю інших, утворювала на підлозі Коло Сили. Саме за його допомогою вони намагалися зламати останні бар'єри та печатки, які утримували їхніх богів. З таким підживленням й не дивно. Та навіть студент-першокурсник зміг би відкрити портал, лише правильно наповнивши його нашою енергією.

Спочатку ми ще намагалися перемовлятися, підтримувати одне одного, але коли навколо почали гинути живі істоти, моральні сили залишили нас. Виснажені до межі, вони віддавали останні крихти своєї життєвої енергії, живлячи покровителів наших катів.

Настання вечора ми чекали зі змішаними почуттями. З одного боку, це наближало нас до розв'язки, з іншого — до можливого кінця. Ми не боялися смерті як такої: наші душі договором прив’язані до обраних богів, їх неможливо вкрасти чи знищити. Переродившись, ми просто займемо нове тіло й почнемо нове життя. Та ми всі соціальні істоти, а нове життя означає розставання зі старим: з коханими, близькими, спогадами, цінними моментами та подіями... Піти зараз — значить назавжди втратити зв'язок зі своїми хлопцями. Нечесно, вперше знайшовши щастя, так швидко його втратити. Нечесно!

Та й головне: якщо ми підемо — підуть і вони. Решта Прядачів просто не встигнуть запобігти руйнуванню.

Я відразу відчула захід сонця. Тиск чужорідної магії посилився, дихати стало важче. Подавши знак, аристократ наказав послабити блокатори й почати вливати чисту силу. Наповнюючись магією, символи один за одним почали спалахувати, наближаючи даркарівців до мети. Часу залишалося все менше. Обмінявшись поглядами, ми розпочали свій план.

Заплющивши очі й зосередившись на внутрішній силі, почали виходити в Астрал. Сил майже не залишилося, і те, що раніше вдавалося без зусиль, тепер давалося нелегко. Вийшовши астральною проекцією зі свого тіла, кожен із нас, не гаючи часу, рушив до союзників.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍