Джон Гришем - Фірма

дуже ймовірно, що вони мені коштуватимуть життя. Та я пообіцяв вам усе зробити. А ви пообіцяли витягнути мого брата з в’язниці. У вас є тиждень — до 24-ого квітня. Інакше я просто зникну. Тоді кінець вашій справі й твоїй кар’єрі.

— А чим він займатиметься, коли буде на волі?

— Ти знову зі своїми запитаннями? Він тікатиме, як від пекла, ось чим він займеться. Він має брата з мільйоном доларів, експерта з відмивання грошей і банківських переказів. За дванадцять годин його вже не буде в країні, і він поїде за тим мільйоном.

— На Багами?

— Багами! Ти ідіот, Таррансе. Гроші на Багамах за десять хвилин зникнуть. Тим корумпованим людцям нічого довіряти.

— Містер Войлес не любить, коли його припирають до стінки. Він буде дуже незадоволений.

— Скажи містеру Войлесу, нехай поцілує мою дупу. Передай, нехай готує наступні півмільйона, бо я майже впорався. Кажи, хай витягає Рея з в’язниці, інакше справа не вигорить. Кажи йому все, що хочеш Таррансе, але за тиждень Рей має бути на волі, або я виходжу з гри.

Мітч гахнув дверима й став спускатися трибуною. Тарранс — за ним.

— Коли ми знову поговоримо? — гукнув до Міча.

Мітч переплигнув огорожу і вийшов на трек.

— Моя помічниця тобі зателефонує. Ви робіть те, що вона скаже.

31

Щорічну триденну відпустку, яку дозволяв собі Натан Лок і яку проводив у Вейлі, цього разу довелося відмінити. Це зробив Девашер, за наказом Лазарова. Лок і Олівер Ламберт обоє сиділи на п’ятому поверсі та слухали Девашера. Той повідомляв різні уривки отриманої інформації й старався скласти докупи весь пазл, поки що, правда, безуспішно.

— Його дружина їде. Каже, що мусить їхати додому, до матері, в якої лікарі виявили рак легенів. Їй вже багато чого набридло, вона стомлена. Упродовж попередніх місяців ми засікали між ними суперечки. Вона його трохи пиляла за те, що він затримується на роботі, та не більше. Тож їде вона додому до мамусі. Каже при цьому, ніби не знає, коли повертатиметься. Бо ж матуся хвора. Чи не так? Їй нібито легеню видалили, так? Та ми не можемо знайти лікарні, де хтось чув про пацієнтку Максін Сазерленд. Ми в Кентуккі кожну лікарню перевірили, і в Індіані, і в Теннессі. Це ж дивно, вам не здається, народ?

— То й що, Девашере? — відповів Ламберт. У моєї дружини чотири роки тому була операція, і ми летіли в клініку Майо. Нема такого закону, який би вимагав, що треба оперуватися неодмінно не далі зони ста миль від дому. Це просто абсурдно. До того ж вони — люди зі становищем. Можливо таке, що вона зареєструвалася під чужим іменем, щоб не було розголосу. Таке трапляється часто.

Лок згідливо кивнув.

— Як довго вони розмовляють?

— Вона телефонує раз на день. Часом говорять довго. Про те, про се. Про пса. Про її матір. Про роботу. А вчора ввечері заявила, що не повернеться щонайменше два місяці.

— Вона хоч раз називала клініку? — поцікавився Лок.

— Ані разу. Вона й справді обережна. І про операцію багато не говорить. І мати вже нібито має бути вдома. Якщо вона взагалі була в лікарні.

— До чого це ти ведеш, Девашере? — запитав Ламберт.

— Ти заткнися й дослухай, що я кажу. От уявімо собі таке, що все це — лише привід, щоб їй звідси забратися. Від нас подалі, від того, що насувається. Розумієте?

— Ти припускаєш, що й вона на них працює? — запитав Лок.

— Мені платять за те, щоб я припускав, Нате. Я роблю припущення, що вони знають, що їхні телефони прослуховуються, тому вони так обережно розмовляють. Я припускаю, що він її відіслав з міста, щоб захистити.

— Непевне, — сказав Ламберт. — Дуже хитко.

Девашер взявся ходити кабінетом туди-сюди. Спинив погляд на Оллі, та вирішив не відповідати на те.

— Приблизно десять днів тому на четвертому поверсі з незрозумілої причини хтось зробив силу-силенну копій. О третій годині ранку. Згідно з нашими записами, в той час у приміщенні перебували лише два юристи, Мак-Дір і Скотт Кімбел. Ні тому, ні іншому на четвертому поверсі робити було нічого. Було використано двадцять чотири номери доступу. Три взяли з папок Ламара Квіна. Три зі справи Соні Кеппса. Інші вісімнадцять — з папок Мак-Діра. І жодного номера з папок Кімбела. Віктор Мілліган пішов з кабінету близько пів на третю, а Мак-Дір тоді працював в кабінеті Ейвері. Це він відвозив Толлара в аеропорт. Ейвері каже, ніби кабінет він замкнув, та все ж міг і забути. Тож або він забувся, або в Мак-Діра є ключ. Я як слід поговорив з Ейвері, він майже впевнений, що замкнув кабінет на ключ. Але то було опівночі, він тоді був ледь живий від утоми, ще й поспішав на літак. Міг же забути, правда? А от вказівки повертатися до кабінету й працювати далі Мак-Дірові він не давав. Там нічого важливого не було, вони весь день гралися з податковим звітом Кеппса. Копір використано одинадцятий, той, який найближчий до кабінету Ейвері. І я вважаю, що ми не помиляємося, коли робимо висновок, що копії робив Мак-Дір.

— Скільки?

— Дві тисячі дванадцять.

— З яких папок?

— Вісімнадцять справ належать нашим клієнтам з оподаткування. Я знаю, як Мак-Дір усе пояснить: він покінчив із податковими розрахунками й просто робив копії всіх паперів. Звучить досить логічно, правда ж? От тільки копії завжди роблять секретарки. Тоді якого біса він сидить о третій ранку на четвертому поверсі й робить аж дві тисячі копій? А було це вранці сьомого квітня. Скажіть, багато наших хлопців завершують роботу за тиждень до 15 квітня, а тоді все копіюють?

Він спинився й озирнув співрозмовників. Ті сиділи замислені. Він їх приголомшив.

— А ось найголовніше. Минуло п’ять днів, і його секретарка вводила ті ж самі номери доступу — вісімнадцять штук на копірі на другому поверсі. Вона зробила вже близько трьохсот копій, і от ця цифра вже краще вписується. Ви як думаєте?

Обидва мовчки кивнули. Вони були юристами, давно звикли кожну справу уважно розглядати з п’яти боків. Мовчали. Девашер хижо всміхнувся, знову взявся міряти кроками кабінет.

— Отже, він упіймався на двох тисячах копій, і пояснення цьому немає. І виникає важливе питання: що ж він копіював? Якщо