Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Ага... занесеш... ти вже котрий раз обіцяєш... гляди відберуть гараж то…

– А це не маєте права! – обурився цей самий Петрович... – У мене, може, тяжкі обставини... у мене, може, тесть любий помер, двоє діток плачуть без нього, а я їх на море відвезти не можу... Без роботи мене залишили, то ще й гараж відібрати хочете? Не вийде!!! – Настрій у Петровича змінювався миттєво – від сльозливого і жалісливого до гнівних тирад знайти управу на всіх... Воно й не дивно, з таким-то здоров’ям…

Коли відкрили гараж, Макс натурально офігів... Такого срачу він не бачив ще ніколи, хоча думав, що його нічим таким вже не здивувати. Коли ворота відчинили повністю, картина відкрилася в повному обсязі. Зелений УАЗ сиротою стояв над ямою. Усе вільне місце навколо нього було закидано різним мотлохом. Старими полицями, дверима, ящиками. До самої машини було притулено багато всякого – ще одні старі двері, дошки, залишки меблів, навіть якийсь скручений у рулон килим. Безліч порожніх пляшок було розтикано в усі щілини. Видно було і сліди колишніх бенкетів – на одній шухляді залишилися недогризки, вкриті пліснявою і різне сміття. Пробратися до машини було реально важко. Можливо тому її ніхто й не купив досі. Отже, що ми бачимо? Пам’ять підкинула купу даних. 3909 – одна з моделей, що замінила 452-гу, доволі старенька вже... За документами на машину, які метушливо підсунув Петрович, 1996 року. Уже модернізувалося щось у ній... Довжина 4390, ширина 1940, висота 2064... вантажопідйомність близько тонни... бак 77 літрів. Відкрив задні двері. Сам замок і двері працювали бездоганно. Ні механізм, ні петлі не були розхитані. Що ж... це плюс... Але далі на нього чекало ще одне потрясіння. Салону по суті не було. Точніше, він був, але хтось, найімовірніше за все – Петрович, його просто знищив. Правий бік кузова був увігнутий всередину. Не сильно, але дуже помітно. Сама основа конструкції не постраждала, але лист заліза вигнуло, а наступний навіть вирвало, і тепер один випирав, наче бульбашка, а в другому була дірка – ногу просунути можна. Одного ряду сидінь нема… а он вони, стоять біля стінки гаража, завалені всяким мотлохом. Саморобний столик у салоні був завалений купою сміття і пляшок. Оббивка сидінь була залита, пропалена цигарками і бозна-чим ще. Затягнута колись сірою тканиною стеля і стіни були просто знищені, вочевидь, пожежею. Не дивно, що покійний тесть Петровича забрав у нього ключі. Сяк-так пробравшись до кабіни, Макс оглянув її. Тут усе було більш-менш, крім безмежної кількості сміття. Були, щоправда, ще й незвичайні прилади... температура оливи... ще щось... Схоже, поїздки Петровича і Ко ніколи не були тривалими. Здебільшого бухали, напевно, тільки-но від’їхавши від міста. Машина мотлох, під відновлення…

– Що ж ти, Петровичу, машину так запустив... – Макс вибрався з кузова.

– Дак... я що... тесть то ключі забрав... а так я б у сервіс з’їздив... сидіння поміняв, та й усіх справ… – занив Петрович стару пісню... – Так це... я поступлюся в ціні... Га? А ще – запчастини віддам... тут щось є ще... Тесть багато чого наприносив для машини... А там підфарбувати чучуть і вона як нова буде... Га? за тисячу віддам... Га? – Петровича приперло так, що трусився він уже весь.

Макс придивлявся. Щось його бентежило в усьому цьому сюрреалізмі. Відкинув якісь коробки, що підпирали борт, і виявив, що колісні арки збільшені. Одразу впадали в око нестандартні колеса, набагато більші за стокові, двадцяти дев'яти дюймові... Та тут усі тридцять п'ять дюймів... або навіть тридцять вісім... на потужному протекторі й доволі сильно виступають у боки. Мости... мости теж цікаві... до того ж видно, що свіжі... Кліренс явно не стандартні двісті п'ять мм, скоріше під п'ятсот, приблизно... Ба... так це ж "лапландери"... Зі своїми блокуваннями та дисковими гальмами... Пам’ять знову послужливо видала цифру – ширина 1780 мм замість стандартних або нехай навіть військових мостів. Макса охопив азарт мисливця. Та тільки одне це коштує більше, ніж Петрович хоче за всю машину. Беру. Беру негайно. Що б там не було з машиною – решту можна доробити. Одразу ледь не охнув від своєї дурості. Він же може просто подивитися... Як можна було забути? Огляд таратайки другим зором показав тільки те, що машина справна. Дивно... Робочий бус, той самий "Йопель", він переглядав до гвинтиків. Чому зараз не спрацювало? Побачив тільки, що геометрія не порушена і корозія під’їдає обдертий бік, решта заліза в хорошому стані. Для годиться, ще позаглядав в різні місця, морщачись від пилу і вигляду недоїдків…

– Добре... – почав було він…

– Тисяча і забирай, – Петрович заглядав йому в очі.

– Добре, якщо скидуєш – вмовив. Тільки робимо все просто зараз, мені до вихідних встигнути треба.

– Зараз, звісно зараз... У мене ось – усе є, усе готово – мужичок простягнув коробку з документами і свій паспорт. Ось тут якраз був порядок, мабуть Петрович сюди ніколи не лазив. Макс переглянув вміст... Договір дарування на машину і гараж від Севостьянова Тихона Андрійовича... УАЗ 3909, 1996 року випуску, колір зелений... Гараж в автокооперативі “Дніпро”... ага, площа загальна сорок вісім метрів квадратних... Усе начебто правильно... Стоп... сорок вісім… це що за площа така? Макс пройшов ще раз у глиб, пробираючись повз піраміди всякого мотлоху, які загрожували обвалитися йому на голову. Стандартний совковий гараж три на шість метрів. Висота має бути два з половиною. А тут, видно користуючись тим, що він крайній, ширина була більш ніж чотири. Але все одно, якось удвічі менше, ніж зазначено. Ще одна хитра цікавинка – земля від усього ряду гаражів йшла під ухил. Ухил був досить крутий для заїзду. А тут же, знову ж таки користуючись тим, що гараж крайній у своєму ряду і взагалі кутовий у кооперативі, ґрунт зрізали, і якщо дах гаража збігався з сусідами, то реальна внутрішня висота була майже на метр більшою. Приблизно три тридцять чи три сорок.