Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Відкрив у пошуку сайт продажу авто. Так... пошук – УАЗ, ставимо фільтри: не в кредит, бувше у використанні. Після перегляду кількох десятків варіантів, почала складатися картинка – мотлох, який ледь їде, продавали за десь за півтори тисячі баксів... Те, що вважають супер, підготовлене – від чотирьох до шести тисяч баксів. Ну, таке йому не дуже підходить. Кожен готує для себе. І рідко, коли не доводиться потім усе переробляти вже “під себе” самого. Ще погрався з фільтрами, відкинув бензинові... кількість оголошень сильно скоротилася. В очі впали два схожих... У першому за описом було все, що йому могло знадобитися. Посилене освітлення, лебідка, військові мости з поліпшеннями ходової. На даху багажник практично на всю довжину кузова, ходова зроблена зовсім недавно. Високий кліренс – сорок см... по лісу саме те. Двигун від мерседеса, 2.4 л... атмосферник... Але ціна – п’ять п’ятсот... Не те щоб це було надто багато, але скільки ще доведеться вкласти в доробки і наскільки добре зроблено те, що вже є? Друге оголошення було простіше... Власник не балував текстом, навіть фото було невиразне. Кузов потребував ремонту, сама машина була на п’ять років старша за ту, що в попередньому оголошенні. Але чомусь за витратою палива менша, ніж перша. Движок не зрозуміло який – 3.2 л... щось здорове, але зовсім мало інформації. Але ж і ціна – усього тисяча шістсот. Ось тепер питання – хто і наскільки бреше і чи зможуть йому у Сашка на СТО зробити з машини цукерочку, таку, як потрібно йому, вмістившись у зекономлені три тисячі чотириста грошей? У першому оголошенні його бентежила наполегливість заклику – “Машина вогонь, робив для себе” – зазвичай так пишуть, якраз ті, хто намагається тобі щось впарити. Зате, судячи з адреси, друга машина була зовсім недалеко від його будинку. Вирішено. З неї й почнемо, подивимося хоч що люди пропонують за майже мінімум ринкової ціни. Підсунувши до себе телефон, рішуче набрав номер.

Людина, яка відповіла йому, розмовляла дивно. Але він уже звик до того, що люди говорити розучилися. “Так, ні”, “короче”, “ну ти поняв”... Задовбали довбні, яким ставиш кілька запитань по темі, щоб зрозуміти, що і як, а у відповідь одне слово – “так”. Або – “ні”. А ти сам здогадайся на що саме воно відповіло. Доводиться знову все повторювати, уточнювати, перепитувати... постійно думати, що тебе неправильно зрозуміли, бо не зрозуміло, що ж тобі взагалі відповідають. Чи в них мозок однобітовий? Запам’ятовує тільки одну одиницю інформації, а все інше вже пролітає повз? З мужиком домовилися на подивитися сьогодні ввечері, одразу після роботи.

До кінця робочого дня просидів у мережі, читаючи і розбираючись на що потрібно звертати увагу під час огляду, хто що ставить на ці машини і до чого це призводить. Ну і доповнював свій список. Додалися ще й спальник, одяг на зиму, лижі та різна амуніція. Посміхнувся сам до себе – схоже, він почав писати в список усе, що колись хотілося мати у своєму розпорядженні. Нехай, виділимо головне, а решту потім.

Дорогою додому попросив Сашу-водія зупинити біля потрібної йому адреси, щоб не витрачати час. Господар уже чекав і це приємно порадувало. Але його вигляд наводив на роздуми – худенький мужичок, затрапезного вигляду, якийсь весь зовсім-зовсім стоптаний. Він був постійно в русі, то дрібно пританцьовуючи, то розмахував руками на всі боки. Емоційний фон видавав величезне нетерпіння і надію, запах від нього був нестерпно важкий. Поверхневий огляд показав – в організмі все сіре... крайня нестача потрібних речовин. Печінка... а от печінка вже все, чорна. Як він живий досі? Алкаш у крайній стадії з печінкою, що розвалюється, але напрочуд охайний, хоч і потертий. Он, руки як трясуться... Хвилин десять вони йшли за будинок до гаража, де й стояло те диво. У принципі – якщо пройти далі ще приблизно стільки ж – то Макс би дійшов до свого будинку. Мужичок торохтів без угаву.

– Ти не сумлівайся, машина супер, тільки стоїть давно, трішки почистити і пофарбувати і буде ураган. Я на ній на рибалку їздив кілька разів, так нічого, пре як танк. Так тесть покійний, гад такий, ключі забрав і більше й не давав. Ти, грить, Митька, зіпсував річ... А я що? Ну зачепив тріхо за гілки, так ліс же... дорога вузька…

– Давно їздив?

– Шо? – не зрозумів мужичок.

– У ліс, кажу, давно їздив?

– Так... – мужичок почав складати щось у голові й прикидати на пальцях, – так, про той рік... Якраз початок літа... Час-то як летить... Тесть мій помер цього літа, ніби недавно зовсім…

– Так машина що, так і стоїть із минулого року?

– Ну так... Тесть хворів усе, а ключі не давав... кажу ж – гадом був... А в лісі – ага... пре – як танк, ти не сумлівайся…

Гараж знаходився в автокоперативі “Дніпро”, це була практично околиця міста. У цей бік місто якось не сильно розросталося – далі була болотиста земля, не придатна ні під забудову, ні під посіви. Ріс на ній незрозумілий ліс і гриби. Кооператив був схожий на всі кооперативи такого роду – в’їзд із воротами, шлагбаумом і будкою вахтера над ними, праворуч і ліворуч – асфальтований проїзд і смугами по двадцять п’ять штук у ряд, здвоєні тильною стороною, бокси гаражів. Сам бокс був добротною цегляною будовою, однією з багатьох подібних у цьому автокооперативі. Цегляна коробка з пласким дахом у лаві таких самих, як і вона, на перший погляд, нічим особливим не вирізнялася, окрім того, що була крайня в ряду. Коли проходили вахту, пильний вахтер гукнув мужичка:

– Петрович! Ти коли борг заплатиш? Уже півроку обіцяєш…

– Та занесу, я занесу... Бачиш – покупець у мене, ти ж мене знаєш – за мною не заіржавіє…