Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Ця довга історія саме для тих, хто не любить, коли усе цікаве швидко закінчується... Що робити, якщо пропонують дивний спадок від невідомого родича? Старий загадковий Дім у глибині лісу... Не менш загадковий герцог-нотаріус сказав, що Дім прийме господаря за його кров'ю... Відтоді все й почалося - домовик ледве не занапастив, ворон приніс перстень, блискавка ледве не вбила, та, яку вважав коханою, зрадила… З'явились дивні та незбагненні здібності, а з ними - й вороги, й нові друзі, й, можливо, справжнє кохання... Але звідки це все? Чому відбувається саме з ним? Чому ті, хто міг би його кохати і кому він рятує життя, бояться і ненавидять його? Тільки невідомий Слуга чогось чекає...

Глава перша. 5-е вересня, понеділок, день 1-й

Гроза насувалася швидко. Макс блукав лісом вже досить довго, втомився, а судячи з погоди – явно час було повертати назад. Час – так це точно, якщо вже не стало запізно. Небо швидко і сильно потемніло, а вітер потужними поривами гуляв верхівками дерев. Зазвичай, це було явним провісником того, що дощ зірветься з хвилини на хвилину. Він так і не дійшов до озера, яке мало бути тут десь поруч, а тепер доведеться розвертатися і майже бігти до дороги, щоб якось все ж таки втекти від дощу – там була зупинка автобуса, було куди сховатися від негоди. Крита зупинка – це само по собі дивовижне явище в тій глушині, куди він забрався. Йти було ще далеко, він вже розумів, що навряд чи встигне. Побачивши праворуч несподівану прогалину між деревами, майже без вагань рушив туди, сподіваючись зрізати частину шляху. І вийшов на галявину. Зовсім крихітну таку галявину, наче в казці обрамлену високими могутніми ялинами й чагарником. Посередині височів камінь. Таке собі чудовисько, розмірами приблизно з танк, метрів шість завдовжки, більше чотирьох завширшки і десь три заввишки. Весь камінь був абсолютно гладким, хоча й дуже химерної форми. Абсолютно незрозуміло було, як він тут опинився – поруч більше не було жодного камінчика, а брили такого розміру на самоті не валяються. Їх, як він знав, зазвичай, льодовики купами носять.

Здригнувшись, сів на дивані. Дурниця якась. Скільки ця дурня буде йому снитися? Цей сон він бачив уже не вперше, але щоразу переживав усі відчуття наново. Ті думки, які в нього були... ну чому він уві сні робить завжди одне й те саме? Дратувала та незрозуміла зачарованість, з якою він щоразу підходив до каменю, тягся до нього рукою... Кожного разу, передивляючись це, Макс розумів, що зараз станеться щось жахливе, намагався зупинитися, закричати, але, наче у сповільненому відео, його рука продовжувала свій рух до чорного монстра, і тут... і тут він прокидався.

Фух! Прокинувся і добре. Якраз вставати пора вже. Серце калатало в грудях, липкий піт був неприємним. Незрозумілий, набридливий сон. Ну – камінь і камінь... і чого він йому сниться щотижня? Нічого особливого в цьому сні наче й немає, але чому ж так лячно? Втомившись ламати собі голову, Макс таки підвівся з дивану і пішов до ванної. Зім’ята ковдра потяглася за ним і сповзла на підлогу. Диван у нього розкладався в повноцінне лежбище, що, звісно, було б зручніше, але у свої двадцять вісім років Макс був усе ще неодружений і тому міг собі дозволити задрімати на ніч так, як застав його сон. Рита. Темноока шатенка з тонкою талією і високими грудьми. І в її присутності диван таки перетворювався на ліжко, але ось якраз із нею самою все було непросто. І разом вони давно, а от відчуття, що час кликати її у свій дім господинею все не приходило. Але найдивніше для нього було те, що Рита і сама якось не прагнула до цього. А коли так, то й він не переймався.

Поглянувши у вікно, вирішив, що бігати вже не піде. І пролежав він занадто довго, і погода була неприємна, і лінь охопила. У таку погоду обов’язково щось трапляється не менш мерзенне. Вогко, мокро... П’яте вересня, літо ще не закінчилося, тепло, але одяг і взуття, які неодмінно намокнуть, його сьогодні категорично не надихали. Нашвидкуруч спорудивши собі сніданок із помідорів, огірка, хліба з маслом і чаю, вдягнувся і вийшов з дому. Сильно можна не наїдатися можна не снідати – завод, на якому він працював, мав свою їдальню і там чудово годували. Настільки чудово, що Макс часом подумував, що треба йому пропускати свою вечерю хоча б іноді, інакше проблеми Віні-Пуха йому не загрожують – худнути він точно не буде. Не зможе просто.

Вийшовши з дому у двір, позирнув на свої вікна на п’ятому поверсі. Не помітивши нічого незвичайного, попрямував далі. Пройшовши два квартали, зупинився під деревом, сховавшись від тієї паморосі, що сипалася з неба. З дерева, щоправда, теж крапало, але все ж не так сильно, як із неба. Тепер треба трохи почекати, поки приїде розвозка, а там ще хвилин сорок п’ять або година – і він на роботі. Він сисадмін на заводі з переробки молока – вершкове масло і згущене молоко різних видів були чудові, сам завод знаходився в селі, кілометрів за шістдесят від міста. Його і ще декількох співробітників туди возив невеликий бус, "йопель", як вони його називали. Дорога сьогодні не виклика́ла зацікавлення і Макс щасливо про дрих до самої прохідної.

Пікнувши брелком ідентифікатора і перездоровкавшись з усіма, хто терся поряд, він пройшов у свою святиню – серверну. Сівши в улюблене крісло, увімкнув робочий комп. Занадто шумно, сервери часом добряче завивають, але іншого місця в нього поки що не було. Нічого не буває більш постійним, ніж тимчасові речі. Як сказали йому під час переїзду в новий корпус: "Це тимчасово, на кілька місяців усього", так воно донині третій рік і тягнеться. Він, власне, не в образі – затишно, прохолодно, ніхто тут не лізе зі своїм – “у мене комп не працює”. Треба глянути пошту, раптом щось сталося за вихідні. Якось цікаво життя влаштоване – увесь тиждень вирішуються різні справи, здавалося б, до вечора п’ятниці вони мали б і закінчитися, і навіть якось на це схоже... але от у понеділок із самого ранку виникає купа різних нових справ, хоча всі люди були вдома і нагородити цю саму “купу справ” просто не могли. Переглянувши повідомлення і, на свою втіху, не знайшовши нічого вартого уваги, Макс заходився робити собі каву. Пив він її не часто і тому намагався дотримуватися певної ритуальності цього заходу. Була в нього і мідна джезва, і пічка з піском... На аромат напою зазвичай зліталися дівчата з відділів, що поруч із ним, і об’їдали в нього все печиво. Дехто зі злобних мужиків казав йому, що то в нього годівля курей і пропонували кричати "ціп-ціп-ціп",.. але йому було не шкода – печиво можна купити, зарплатня дозволяє, а дівчата були веселі, в різних місцях цікаві, настрій піднімався і в них, і в нього, і загалом день цей, понеділок, який мав би бути важким, ставав нормальним. Але сьогодні, хоч він і дотримувався всіх етапів свого ритуалу: і ложечкою срібною побрязкав, і печива з прикметним стукотом у вазочку насипав, і аромат власне кави був неабиякий, але дівчата не прийшли. Макс зітхнув у передчутті проблем і допив свою каву.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍