Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Булькнув вайбер на компі. Відкривши повідомлення, прочитав текст. Потім прочитав його ще раз і ще раз. Потім глянув на відправника. Там було порожньо і жодні його наступні дії не підняли завісу цієї таємниці. “Погоджуйся. Обов’язково погоджуйся. Це потрібно, все буде”, – йшлося в тексті. На що погоджуватися? або з чим? що “все” буде? і кому це “все” потрібно? Запитання закублилися в голові. Відчуття виникло дивне – наче він щось зробив таке, непоправне, що викличне лавину проблем. Наче йому знову десять років і він розбив мамину вазу... і вже нічого не вдієш й не повернеш... І до цього всього – Макс ну ніяк не міг зміркувати, як так можна зробити й надіслати повідомлення, щоб нічого взагалі не було у “відправнику”? нічого взагалі, просто сіре поле, ні тобі різних граф і рядків, хай навіть і порожніх, ні тобі чогось іншого.

Перебивши його думки про тлінність буття сисадміна, задзвонив телефон. Ну, хоча б тут номер був присутній, хоч і не знайомий. І мало того – телефонували з міського, абсолютно звичайного номера. Що, зі свого боку, породжувало надію, що це дзвінок не по роботі. Немісцеві по міському зв’язку не дзвонять, щоб запитати, що їм робити, якщо ноут не вмикається, бо дитина налила води в клавіатуру і там щось зашипіло. А в ремонт нести не хочуть, бо їм же треба працювати.

Прийнявши дзвінок, Макс почув скрипучий голос із характерним гаркавим “р”.

– Добгого вам дня! Я гозмовляю з Максимом Олександговичем Темним?

– Так... – Макс аж сторопів від якоїсь театральності ситуації і зовсім забув про ввічливість.

– Мене звати Ісаак Шнеегзон. Я нотагіус. Наважуся зауважити – хогоший нотагіус. Багато хто знає Шнеегзона... Так от! До мене звегнулися наші пагтнеги... Вони шукають людину з вашими Пгізвищем, Ім’ям та По батькові. І якщо вам таки двадцять вісім гоків і у вас є всі документи на це, можу я попгосити вас зустгітися з ними завтга о сімнадцятій годині в гестогані нашого міста? Це дуже важливо для них, зустгіч не можна відкладати. Можу тільки сказати, з дозволу пагтнегів, звісно, що йдеться пго спадщину від можливого вашого годича, безсумнівно, гідної людини, бо не може бути негідною така поважна особа, яка дожила до такого поважного віку у здоговому глузді та пам’яті…

– Я завтра на роботі,.. – тільки й зміг промимрити Макс, дещо приголомшений напором поважного нотаріуса.

– Запевняю вас, гобота зачекає. А от вельмишановний нотагіус Альфгед Зіммегман з Австгійського офісу контоги “Зіммегман та сини”, можливо, чекати й не буде. Я не гаджу вам первіряти це. То що мені сказати шановному Альфгеду Зіммегману?

– Е... ну... – Макс і далі глухозимив.

– Я вас не гозумію... Повтогіть!!! – сердито загарькавила слухавка.

– Так, я буду, – нарешті озвався Макс.

– Пгосто чудово. Ви знаєте гестоган "Стага Пгага"?

– Так, знаю, – безумовно Макс знав цей ресторан. Хоча б з-за того, що він був найдорожчим у місті.

– Пгосто чудово. Тоді, на вас чекатимуть о сімнадцятій, дякую вам, молодий чоловіче, за увагу. Мушу ще додати, що всі витгати беге на себе “Зіммегман і сини”. Всього добгого, молодий чоловіче... і пгошу вас – не запізнюйтеся!

 Подальший робочий день вийшов якимось скуйовдженим. Макс виконував рутинні операції обслуговування, перевірки, архівації, але ніяк не міг повністю зосередитися на роботі, весь час думки верталися до цієї розмови. Який такий це ще родич? Ніяких невідомих йому родичів у нього не було. Мама й тато жили в іншому місті, їхні батьки давно померли. Хто ж міг ще бути? Прадід, про якого не знають батьки? Дивно. І навряд чи. І тато, і мама знають своїх родичів добре. Зателефонувати, запитати? Теж не варіант – почнуть хвилюватися, допитуватися... а він ще нічого й не знає, і сказати зовсім нічого. Може й не буде, що казати взагалі. Потім зателефоную, коли буде якась визначеність. Може, це афера така? Так навіщо... Добре, якби з нього гроші збити хотіли, а тут – “всі витгати беге на себе “Зіммегман та сини”... Може, це якийсь новий варіант шахрайства? Незрозуміло наразі нічого. Ну добре, підемо, подивимося, а вже там видно буде. Просто треба бути обережним. Як воно буває, думки бігали по колу, він постійно повертався до деталей розмови, вивчаючи слова поважного нотаріуса з різних сторін і під різними кутами, але нічого нового придумати не вдавалося. У підсумку, Макс ледь скінчив до кінця робочого дня ті справи, з якими, зазвичай, вправлявся до обіду. Думки ж його зупинилися на тому, що або це шахраї, і тоді треба бути обережним, або таки є, точніше – був у нього якийсь родич, про якого ніхто не знає, і треба піти поглянути, що ж буде далі. Іншого тут не дано. Встиг ще зайти до шефа і домовитися, що завтра він попрацює з дому, бо треба владнати сімейні справи. Шеф до таких речей ставився напрочуд спокійно – треба, так треба. Аби робота була зроблена.

Додому Макс дістався як за мить. Зайшовши до квартири вирішив, що треба, нарешті, заспокоїти фантазію і мрії про мільйони у швейцарському банку і сплановано підготуватися до завтрашньої зустрічі. Та кумедна людина на прізвище Шнеєрзон сказала, що зустріч буде з представником Австрійської нотаріальної контори... Отже, треба постаратися не плюнути собі в кашу, навіть якщо це шахраї. Бо якщо це пройдисвіти – то й байдуже, а от якщо справді серйозні люди, а судячи зі Шнеєрзона, то вони, скорше всього, ще старого гарту й виховання, ось тоді буде дуже незручно. Зрештою – що він міг запропонувати? Одягався він завжди спортивно, бо на роботі бувало будь-що – то на стіл, то під стіл... тож у костюмі сильно не налазишся... Погода ще тепла, штани є, пристойні ще черевики теж... Сорочку розкопав у шафі. Щоправда, вона чорна і з довгим рукавом, але, що є – те є. Через таку дрібницю бігти в магазин і терміново щось купувати він не збирався. А може так і нормально буде? На тонкощах ділового етикету він не дуже розумівся – якось до цього моменту нікуди його було застосовувати.