Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

За дві години сорочку і штани було випрасувано й акуратно повішено, щоб уникнути зморшок. Туфлі теж піддали пильному огляду: зберігалися вони в коробці в спеціальних тканинних мішечках, тому їх тільки злегка освіжили м’якою щіткою, після чого обробили якоюсь шипучою фігнею з балончика, що всоталася в замшу взуття та зробила його чорний тон оксамитовим і антрацитово глибоким. Макс був задоволений. Йому подобалося те, що він зробив. Вряди-годи він так одягався, але начебто виглядати буде непогано. Усе, він готовий. Можна було б і завтра все це зробити, до сімнадцятої години часу було пре достатньо, але в таких ось ситуаціях він ніколи не любив залишати все на потім. Мало що... Світло вимкнуть або сорочка виявиться не придатною... в останню мить бігати і вирішувати проблеми не хотілося. Не в цьому випадку, принаймні. Дев’ята година вечора, ще не темно, але, зважаючи на похмурий характер погоди, злегка смеркло. Зателефонувати Риті? А то щось усе в них ніяк.

Рита працювала у них же, тільки в центральному офісі, а не на самому заводі. Там вони і познайомилися. Макс щось там протягував і прокладав, а тут панночка, яку треба постійно просити то встати, то перейти на інше місце, а то й притримати щось... Слово за слово, веселий і товариський Макс легко знаходив потрібні слова для невимушеної розмови, і ввечері вони вже сиділи в кав’ярні, а через тиждень поснули в одному ліжку. Якось так воно і триває вже три роки. Макс не міг сказати, що Рита йому байдужа, але й не міг сказати, що кохає її. Можливо, заважала та її деяка відстороненість, весь час трималося тонке відчуття, що він просто є поруч, поки їй це зручно. І привітна, і мила... але от відчуття було і є. Утім, привітність вже теж кудись відходить, здається. Набрав номер.

– Алло... Рит, привіт.

– Так, привіт, Макс…

– Слухай, я тебе вже років сто не бачив... за що мені стільки мук? – Макс почав грайливий напад, сподіваючись почути таку саму жартівливу відповідь, яка дасть змогу залагодити певну напруженість у їхніх стосунках.

– Та які муки, Макс? – Рита тон не перейняла. – Ти ж знаєш, яка я зайнята зараз, ми робимо документи під нове замовлення. Тендер у нас. Узгодження, переробки постійні... Часу вільного – нуль…

– Ага, а тут ще й я... – прохопився він.

– Макс, ну не починай... До чого тут ти? – начебто і слова правильні вона сказала, а от не віриться в них ну ніяк. Просто відчувалося, наскільки їй нудно.

– Добре, я зрозумів – ти до мене не приїдеш. Тоді давай я до тебе? Я завтра вдома, рано бігти нікуди не потрібно... – з надією запропонував він.

– Ні, Макс. Я щойно прийшла і просто з ніг падаю вже. Давай іншим разом, гаразд? – нудьга в її голосі просто просочувалася через телефон назовні.

– Гаразд. Може завтра? – Макс зробив ще одну спробу.

– Я не знаю. Давай здзвонимося пізніше, гаразд? Там побачимо…

– Слухай, зі мною сьогодні історія така трапилася. Уявляєш... – Макс почав розказувати про сьогоднішній дзвінок, але Рита урвала його

– Макс, усе, давай, бувай... у мене вода у ванну тече... Не можу більш говорити. Давай, здзвонимося. – І не встиг він розкрити рота, щоб якось відповісти, як дзвінок було скінчено. Зопалу він набрав її номер знову, але почув тільки, що “Абонент перебуває поза зоною або відключений”.

І це все? На всі свої старання він отримав ось це?! Ок. Йшло воно все до біса. Стараєшся, стараєшся... і ось, отримуєш. Подивимося, чи передзвониш ти, як сказала. Настрій змарнів і стало зовсім сумно. Гаразд, начхати. Роби що маєш – буде що судилося. Подумки ще раз плюнувши на все, Макс переодягнувся в спортивне і вийшов на пробіжку. Зранку прогуляв – зараз саме час надолужити. Плейєр у вуха, як казав незабутній кіт із мультика. Сьогодні почнемо з “Рамштайн”.

Жорсткий ритм і баси музики створювали емоційне підживлення та підганяли його. Почав біг досить різко – настрій ще вирував емоціями, але вже метрів за двісті заспокоївся – темп знизився, крок став розміреним, а ще за двісті – вирівнялося й дихання. Сьогодні вирішив бігти трійку. Дистанція була знайома до дрібниць, ноги самі несли. Ось тут оббігти дитячий майданчик... добрі дітки... м’яч вам у ноги... додому вам уже час... тут бабуленції сидять, які, наче шуліки, накидаються на всіх, хто хоч якось зазіхне на свободу цих самих діток... тут сто метрів ґрунтовки, а далі – уперед... тихий сквер, рівний ряд лип із лавками під ними. О, сьогодні принцеса теж тут... – попереду промайнула струнка фігурка в простенькому спортивному костюмі... Макс наздогнав, обігнав і прискорився ще. Скільки не намагався він привітатися або ще якось формалізувати стосунки, абсолютно без задніх думок, усе-таки спорт – це спорт, тут завжди утворюється своє коло, але панянка не відповідала ніяк. Не помічала його, ніби й немає. Тому й принцеса... Гаразд, і без неї весело – настрою не було ніякого. Глянув на годинник – біг тривав уже десять хвилин. Треба трохи пришвидшитись. Минулого разу він проповз дистанцію за одинадцять п’ятдесят, хотілося б трохи скоріше. Розігнавшись наприкінці дистанції до максимуму, який тільки зміг із себе витиснути, Макс вибіг на пляжну зону і зупинився перед самим краєм води, хрипко й шумно дихаючи. Походив туди-сюди декілька разів, почав знімати одяг. Скупатися зараз саме те... Змити піт і пил, освіжитися і зняти втому... Відчуття були просто шалені, вода була прохолодною, тіло гарячим і здавалося ніби краплі закипають і випаровуються просто на шкірі. Вийшовши з води, потягнувся і зайнявся вправами на розтяжку. Після бігу м’язи гарячі й краще дозволяють себе розтягувати. Хвилин за п’ять вивернувся з хитромудрої пози, в яку сам же й закрутився, скупався ще раз і, замотавши стегна футболкою, яку використовував замість рушника, пішов додому. Думки розлетілися в боки і душа заспокоїлася. Через двадцять хвилин він був уже вдома. Біг він по дузі, а у зворотний бік, та ще й навпрошки, було зовсім не далеко. Ще через двадцять хвилин Макс уже спав легким і спокійним сном. Якби він, виходячи з води, озирнувся на всі боки уважніше, то, певно, помітив би ту саму Принцесу, яка стояла в тіні дерева й уважно за ним спостерігала. Вираз обличчя її був такий, наче вона болісно намагається щось згадати і це ніяк не виходить.