Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Глава друга. 6-е вересня, вівторок, день 2-й

Ранок вівторка був чудовим. По-перше – виспався, по-друге – виспався. По-третє – виспався. Зазвичай він завжди прокидався рано. Особливо влітку. Встати о пів на п’яту або о п’ятій ранку – це було для Макса цілком нормально. Але якось інколи накочувало, що спалося так приємно, наче як у дитинстві, коли взимку надворі ще темно, а тебе будять до школи, а ти весь так класно зігрівся під ковдрою і подушка особливо зручно розіклалася навколо голови, все так затишно... і ти лежиш і думаєш: “От би ще поспати, ось прямо зараз... не вставати, а просто заснути далі…” Ось сьогодні так і було. І він поспав. Не надто й багато, скільки хотілося. Встав цілком відпочившим, бадьорим і свіжим. За графіком бігати він буде завтра. Сьогодні спортзал. А поки, вранці, просто розминка і розтяжка. Після вчорашнього бігу ноги були трохи “дерев’яними”. Розминка суглобів і махи розслабили скутість м’язів, а подальша розтяжка і зовсім надала тілу звичайної м’якості в рухах. Макс покректав ще хвилин п’ять у шпагатах і різних хитрих розтяжках і закінчив.

Їсти не хотілося і він увімкнув комп. Потім подумав – подумав, підняв дупу зі стільця, запустив музику на комп’ютері і пішов приводити кімнату до ладу. Впорався швидко. Прибрав зайве, склав у кошик усе, що в прання, поправив покривало на дивані і пропилососив підлогу. Якщо вже сьогодні гратимемо роль вихованого джентльмена, то починати треба просто зранку. Ця думка його трохи посміхнула, і Макс зі спокійною совістю школяра, в якого зроблено всі уроки, знову всівся за комп – хоч би що там було, а треба й роботу робити. Ніхто за нього її не зробить. Підключився через віддалений доступ до свого робочого комп’ютера і перевірив що і як. Задовольнившись перевіркою, відключився. Правильно налаштована система працювала без збоїв. І це тішило. Далі він поліз у Гугл і спробував знайти щось про “Зіммерман та сини”. Перепробувавши купу способів і так нічого й не знайшовши, Макс спохмурнів. Це викликало підозру... але... але мало що. Учора він усе для себе вирішив і ця інформація нічого не змінювала. Вимкнувши комп, Макс пішов збиратися до спортзалу.

Із залізяками на “ти” він був уже років п’ять. Після армії дещо розслабився, але опанував себе і так і продовжував тримати. Бігав уранці або ввечері, тричі на тиждень намагався потрапляти в зал. Переодягнувшись, Макс зупинився на порозі робочої зони, вклонився. Цього ніхто не вимагав, тим паче зал був “залізячний” і тут правил поваги, як при вході на татамі, ніхто не дотримувався. Але Макс був упевнений, що так правильно. Раз досі існує думка, особливо у спортсменів старої школи, що через штангу переступати не можна, то і уклін як привітання всім і тому місцю, де ти працюєш зі своїм тілом і духом, цілком доречний. По суті, штанга – це така сама зброя, інструмент для тіла, як і меч у школах єдиноборств. А в цих школах існує безліч різних правил поведінки в залі і тим більше зі зброєю. І скасовуючи всі давні правила поведінки в “залізному” залі, ми поступово доходимо до відсутності будь-якої культури... Труселя, з яких бейці звисають з лавки під час жиму лежачи... від натуги, напевно, або декольте, з якого все випадає під час нахилів. Та нехай би й випадало, хіба мало хто по що в зал приходить, але має же бути межа. Ну не вважаєш ти неетичним переступити через штангу, це твоя справа, але не треба ж її штовхати, наступати на гриф, катати по підлозі ногами... її ж комусь у руки брати, та й “накотити” на ногу досить легко. Макс ніколи нікого не чіпав, нікому свою думку не нав’язував, кожен живе як хоче. Як завжди, ніякої особливої реакції на його уклін не було. Хтось із новеньких здивовано кліпнув очима, а кілька хлопців і пара дівчат привітно махнули йому рукою.

Сьогодні він планував побороти з десяток вправ. Настрій був цілком бойовий. Усе вийшло, як хотів: у швидкому темпі, по чотири підходи, сорок секунд на кожен підхід, двадцять-тридцять секунд між підходами і дві хвилини між вправами + заминка і розтяжка. Впорався за годину і двадцять п’ять хвилин. Ще й потеревенив з якоюсь дівчинкою, яка зігнувши спину бубликом, піднімала з землі, чи то пак – з підлоги, двадцяти п’яти кілограмовий “блін”. Її “наставниця” злиняла кудись, найімовірніше, покурити, спантеличивши підопічну, а та через малий досвід і велике старання, сама ламала собі спину. “Ну так, – подумав Макс, – усе як завжди. Гроші сплачено, щось там наговорили і вперед, а що там потім робить людина – так то й байдуже вже. Завтра нова прийде. І наплювати, що в цієї, замість користі, вийде купа проблем у подальшому житті”. Зазвичай він не втручався в чужий тренувальний процес, хіба мало хто і як тренується. Але от коли явна загроза для здоров’я... його щось корчило зсередини, і він зупинявся і роз’яснював, хоча, правду кажучи, часто його не особливо-то й слухали. Він глибоко зітхнув і пішов у роздягальню. Душ, переодягатися і додому.

О сімнадцятій нуль-нуль Макс зайшов у фойє ресторану. Ресторан був дійсно дорогий. Тут був і швейцар, і гардероб із безліччю дзеркал, і привітна дівчина на ресепшені, або як там називається ця стійка, біля якої вона щось відмічала у своєму планшеті. Саме фойє було досить великим, але затишним. Оскільки ресторан називався "Стара Прага" то й оформлення було в тому ж дусі. Червоний колір черепиці дахів намальованих будинків добре поєднувався з білизною стін, оформлених під старовину. Світильники на стінах були у вигляді кованих ліхтарів. У стилістиці та історії Макс був цілковитий профан, але навіть він мав визнати, що оформлення було що треба. Подумки штрикнув себе в бік, щоб не роззявляв рота. Незнання умовностей поведінки має компенсуватися спокоєм і впевненістю своїх дій.

– Добрий вечір, моє прізвище Темний, на мене мають чекати, – одразу і привітався, і виклав мету візиту Макс.

– Так, звісно, про вас уже запитували, зараз я вас проведу, – дівчина була сама люб’язність і доброзичливість. І навіть не заглянула у свій планшет. За хвилину Макс зрозумів чому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍