Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– А це все звідки? – запитав Петровича, який вже весь був у передчутті, вказуючи на мотлох біля стін.

– Так... це ми з мужиками... все винести збиралися... так не вийшло, часу не вистачило…

– Зрозуміло, – кивнув Макс... що ж тут незрозумілого... збирали всяке і здавали, щоб на пляшку зібрати... Дивно, як не пропили інструмент і запчастини…

Біля задньої стінки знайшовся стіл-верстак із лещатами на ньому, а збоку, за купою якихось дощок і труб знайшов невеличкі двері, що вели до сусіднього гаража, який торцем прилягав до цього. Чіпати їх Макс не став. Нехай залишається поки що так. Дуже можливо, що Петрович і не в курсі про другий гараж.

– Ну що? – Петрович ледь не скиглив від очікування.

– А гараж чий? Може господар продає? Я б теж купив.

– Гараж... дак мій оце гараж... А що... і продаю! Бери! Тобі зі знижкою... гараж і машина – дві тисячі! – випалив він.

Ох... що з людьми горілка робить... Беру обов’язково. І совість мене не замучить – він усе одно все це проп’є, хоч дві, хоч п’ять тисяч... то чому не мені?

– Добре, умовив. Пішли до нотаріуса. Часу мало.

– Пішли, – Петрович швидко-швидко поквапився до виходу. Але схаменувшись, повернувся, ретельно замкнув ворота гаража і хвіртку, після чого, довірливо посміхаючись, вручив Максу ключі. Ключів було сім штук. Два від воріт і хвіртки, а решта? Гаразд, розберемося.

– Ось, два екзенпляри... Це, значиться, щоб без сумніву було, – і Петрович поквапився далі.

– Добре, – поступливо погодився Макс. Два екземпляри – отже, має бути вісім... одного з пари не вистачає.

Коли вони майже дійшли до будки вахтера, Петрович раптово зупинився.

– Тільки це... Там у кооператив заплатити треба. Без роботи я залишився... і тестюшка мій помер... раптово... Не міг я діток залишити... – звично занив він.

Вони разом підійшли до вахтера.

– Ось, Сергійовичу, чоловік купив у мене гараж... Тепер він хазяїн…

Сергійович похмуро глянув на Максима.

– Борги твої хто заплатить?

– Я заплачу. Де можна дізнатися скільки і куди треба сплатити?

Сергійович прояснів обличчям.

– Мені можна й оплатити, я квитанцію дам, не сумнівайтеся. Це швидко, у мене туточки вся бухгалтерія є... – Він зник у надрах своєї будки. – Ось! Усе точно враховано... Отже... Селіхов Дмитро Петрович, місця двадцять п’ять і п’ятдесят... по сто двадцять сім за місце, та помножити на шість місяців заборгованості... Може, бажаєте доплатити за цей місяць теж?

– А до кінця року можна? Наступного року, – уточнив Макс.

Сергійович трішечки застопорився…

– Можна... чого ж не можна... у нас усе точно, не пропаде, – розгальмувавшись, він продовжив лічбу. – Значить, сто двадцять сім множимо на два, та на двадцять один... Разом п’ять тисяч триста тридцять чотири! – оголосив він гордо.

– Ось вам п’ять з половиною… – Макс простягнув гроші – там у мене прохання будуть, зарахуєте їх туди... Якщо не вистачить – я доплачу.

– Зараз, зараз... я вас запишу, а потім оформлю все в книзі. Як нового власника. Як, Петровичу? Ти ж не передумав?

– Чого це я передумати маю? Людина за мене вже борг заплатила, а я що? Я чесна людина... – Мужичок затрясся ще сильніше, – ми ось до нотаріуса йдемо!

– Ну дивись... – Сергійович серйозно глянув на нього.

У нотаріуса все пройшло швидко. Приватна контора, працює допізна, черги немає, договір купівлі-продажу, реєстрація... збори й мита... Тепер машину ще треба у ментів перереєструвати, але це можна і пізніше. Був у нього знайомий, який за невеликі гроші проведе перереєстрацію без зайвої мороки.

Після нотаріуса вони повернулися до кооперативу, де Макс показав папір педантичному Сергійовичу, підтверджуючи, що тепер він законний хазяїн гаражів із місцями двадцять п’ять і п’ятдесят. Далі Сергійович покликав напарника, і Макс у їхній присутності віддав знемагаючому Петровичу гроші, змусивши того перерахувати і підтвердити, що все правильно. Суму він не називав. Після закінчення всієї цієї процедури Петрович випарувався майже миттєво, але незабаром з’явився вже біля дальнього від в’їзду боксу з якимось мужиком. Обидва вони зосереджено покрокували кудись на вихід.

– Ну все... Тепер ми Петровича й не побачимо. – сказав напарник Сергійовича.

– Ну і слава Богу, дістав він, їйбо’... – зауважив сам Сергійович.

– А що таке? – поцікавився Макс.

– Та як... Гараж цей Тихону Андрійовичу належав... Він його і будував під себе. Тоді можна було це влаштувати. Мировий мужик був... Рак його з’їв за місяць. На початку літа прийшов він сюди... сказав – у лікарню йду, на обстеження. Так якраз через місяць його і не стало. Петрович – зять його. Отже, Тихон Андрійович йому на народження онука і подарував гараж і машину. А цей... – Сергійович зневажливо махнув головою в бік хвіртки, куди пішов колишній господар гаража, – на чарку присів. Із дружками місцевими. Як в запої, то дружина його з дітьми у батька ховалася... А як онучка народилася, то взагалі спокою їй не стало. Баби ж вони які? Всі думають, що виправити алкаша можна, що він на діток подивиться і схаменеться... Та тільки він ще більше пити почав. Ось і гараж спустив із машиною... Добре, що хоч хорошій людині дісталася. А то пустив би сюди бозна-кого... бандитів якихось... проблем не оберешся. А в нас тут тихо і спокійно, прибираємо вчасно, від снігу знову ж таки – трактор наймаємо, якщо потрібно. Я ось заявку залишу – електрик прийде, електрику вам наново підключить. Завтра вже буде.