Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— Я зрозумів. Дякую, — кивнув Тео. Очікувано, що керувати містом до переселення Єва призначила саме боягуза Марка, а не поміркованого й досвідченого Віктора... і тепер він розпушив хвоста, як павич.

— Може, все ж даси йому шанс на ще одну безпечну зустріч, адже завтра кремація, ви так чи інакше можете побачитися, — сказав Мілан. — Ти ж не пристрелиш його перед удовою капітана?

— Добре, — невдоволено буркнув Марк і прогулянковим кроком пішов у бік фонтану.

Лія, яка спостерігала за ними здаля, помахала рукою, натякаючи, щоб швидше їхали геть.

— Що мала на увазі твоя матір, коли казала, що я незрозумілий? — запитав Тео, сівши в салон.

— Твоя поведінка непередбачувана: то ти обережний, а наступної миті ризикуєш, — посміхнувся Мілан, піднявши авто. — Ти так добре маскувався, щоб тебе не викрили, діяв виважено, щоб зберегти своє життя, а потім кинувся під відросток дроїда, щоб захистити Марту, і прикрив собою Дениса... Тому мама тебе не розуміє. Після шлюбу з моїм батьком і близького спілкування з екстремофілами з іншого табору, мама вдосконалила своє вміння зчитувати людей, але ти для неї закритий. Незрозумілий.

— Та я й сам іноді себе не розумію, — зітхнув Тео. — А твої батьки... вони довго жили в шлюбі?

— Ем... Ярославі тридцять два... жили тридцять три роки. Вони не так давно розійшлися, — відповів Мілан.

— Скільки Ярославі? — Тео аж розвернувся до нього на сидінні.

— Тридцять два.

— А тобі?

— Тридцять. Що, молодо виглядаємо? — засміявся Мілан.

— Дуже молодо. Я гадав, що вам десь по двадцять і ви погодки з незначною різницею.

— Ну, моїй мамі п’ятдесят вісім.

— Ого... Це через вірус?

— Саме так. Ідану минулого року було сто шістдесят. Наразі він найстарший із усіх, кого я знаю, і такий живчик! А в нього — третя версія вірусу! Не друга і не перша, тож приготуйся до тривалого життя і дуже повільного старіння.

— Ага. Ще б знати, де це тривале життя провести і чим зайнятися, — зітхнув Тео.

— Ти завжди можеш приєднатися до нас.

— Те, що ви можете допомогти його вкоротити, я минулої ночі вже зрозумів, — буркнув він, чим розвеселив Мілана:

— Ну хіба ж із нами не цікаво?

— Не нудно, так точно.

 

Відчинивши двері, Лідія заклякла.

— Достатку вашому дому, — привітався Тео звичним для регіону вітанням.

— Тео... Яка несподіванка. Заходь, — нервово посміхнулася вона і відступила на крок.

Обернувшись і махнувши Мілану, що той може летіти, Тео зайшов у дім.

— Я б хотів побачити Марту.

— Я зараз її запитаю, чи схоче вона...

— Не треба питати, просто скажіть, де вона.

Лідія зміряла його настороженим поглядом.

— На терасі.

— Дякую, — він обійшов Лідію і пішов у бік кухні, адже вихід на терасу був саме з неї.

Марта сиділа на терасі за столом і замислено дивилася на свічку, що горіла перед нею. Час від часу вона крутила її і проводила по нагрітому обідку пальцем. Коли Тео підійшов, вона ніяк на нього не відреагувала. Тоді він сів поруч, і тільки після цього вона звела на нього сумний погляд.

— Привіт, — привітався він.

— Привіт. Ти не на вечері?

— Нема апетиту.

— Чому?

— Хвилювався за тебе.

— Дякую, але хвилюваннями мені не допомогти.

— Може, принести вам чаю? — запитала Лідія.

— Ти будеш? — запитала його Марта.

— Не зараз.

— Мамо, іди відпочивай, я сама потім приготую, якщо передумаємо.

Лідія ще якийсь час постояла, розглядаючи їх, а потім повільно розвернулася й пішла, не зачинивши дверей. Тео підвівся, зачинив їх і, повернувшись на місце, сказав:

— Я знаю, що ти приходила до мене сьогодні і в тебе був дуже сумний голос.

— Ти мене чув? — здивувалася Марта.

— Так, але в камері важко було розібрати всі слова. Можеш повторити?

Вона ніяково відвела погляд.

— Я нічого особливого не казала... була засмучена після розмови з Євою, а потім ще і з Людмилою... У мене таке відчуття, ніби я сплю, бачу нічне жахіття і не можу прокинутися. Мабуть, ти відчував те саме після розмороження.

— Ну, реальність не радувала мене до певного моменту...

— Якого?

Тео помовчав, розглядаючи її обличчя, і змінив тему:

— Людмила просила передати, що її пропозиція чинна до закінчення завтрашньої кремації.

— Я пам’ятаю.

— Що вона запропонувала?

— Приєднатися до них і битися на їхньому боці проти Ради. А я не знаю, чи зможу битися. Чи хочу битися, — Марта похитала головою і знову поглянула на свічку. — Якщо відмовлюся, то після кремації мене заарештують, відвезуть до Північної брами й там посадять.

— Цього не можна допустити. Коли з’ясується, що в тобі вірус — тебе без вагань вб’ють.

— Все так... але я не знаю, що мені робити? — вона провела пальцем по ребру склянки і з розпачем поглянула на Тео, якому бачити її такою розбитою було незвично. — Ще вчора моє життя було зрозумілим, а тепер... я мушу обирати між Радою і церквою, а я не хочу ні туди ні туди, проте вибір є лише такий, — сказала Марта, і по її щоках скотилися перші сльози.

Тео нерішуче підняв руку і накрив її долоню своєю. Марта не висмикнула руки, і це додало йому сміливості.

— Є ще один варіант.

— Який?

— У Людмили упереджене ставлення до носіїв першого виду вірусу, тому сказати їй, що ти вже інфікована, краще одразу після того, як з тебе дістануть чіп.

— Це щось змінить?

— Впевнений, що вона дасть тобі спокій.

— А потім?

— Щось вигадаємо,— усміхнувся Тео, і Марта розгублено усміхнулася йому у відповідь.