Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

Хві нахилилася вперед, майже торкнувшись стола.

— Він не може плакати?

— Піщаний черв, — прошепотів Айдаго.

— Що? — Хві повернулася до нього.

— Фримени вбивали піщаних червів водою, — сказав Айдаго. — Утопивши, робили з них есенцію прянощів для релігійних оргій.

— Але Владика Лето ще не перетворився повністю на піщаного черва, — зауважив Монео.

Хві опустилася на подушку й глянула на Монео.

Айдаго замислено стис губи. Чи Лето не мав фрименського упередження проти сліз? Фрименів завжди обурювало марнування вологи. «Віддавати воду мертвим».

Монео звернувся до Айдаго.

— Сподіваюся, ти зрозумієш. Владика Лето сказав своє слово. Ви з Хві мусите розлучитися і ніколи не бачити одне одного.

Хві забрала руку з долоні Айдаго.

— Ми знаємо.

Айдаго заговорив із гіркотою відречення:

— Ми знаємо його силу.

— Але ви його не розумієте, — сказав Монео.

— Я нічого не хочу більше, ніж цього, — озвалася Хві. Поклала руку на плече Айдаго, щоб заспокоїти. — Ні, Дункане. Тут немає місця нашим бажанням.

— Можливо, ти мала б молитися йому, — сказав Айдаго.

Вона стрімко обернулася і глянула на нього. Дивилася й дивилася, аж доки він не опустив очей. Коли заговорила, її голос звучав наспівно, тоном, якого Айдаго ніколи досі в неї не чув:

— Мій дядько Малкі повсякчас казав, що Владика Лето ніколи не відповідає на молитви. Він казав, що Владика Лето розглядає молитви як форму примусу, форму насилля стосовно обраного бога, наказ безсмертному, що він має робити: «Дай мені чудо, Боже, бо не ввірую в тебе»[8].

— Молитва як гібрис[9], — сказав Монео. — Заступництво на вимогу.

— Як він може бути богом? — з натиском промовив Айдаго. — Адже сам зізнався, що не є безсмертним.

— Зацитую Владику Лето про це, — сказав Монео. — «Я — увесь Бог, якого необхідно бачити. Я слово, що стало чудом. Я — це всі мої предки. Хіба ж цього чуда не досить? Чого більше можна хотіти? Спитайте себе, чи є більше чудо?»

— Порожні слова, — глузливо відповів Айдаго.

— Я теж глузував із нього, — промовив Монео. — Кидав його ж власні слова з Усної історії: «Віддайте на посвяту за більшу славу Бога!»

Хві перехопило подих.

— Він сміявся з мене, — вів далі Монео. — Сміявся і питав, як я можу віддати те, що вже належить Богу?

— Ти був розгніваний? — спитала Хві.

— О так. Він побачив це й пообіцяв, що розповість мені, як віддати на посвяту за цю славу. Він сказав: «Можеш помітити, що ти — у кожній частці таке ж велике чудо, як і я».

Монео відвернувся і виглянув у вікно ліворуч від нього.

— Боюся, що мій гнів зробив мене глухим і я був цілковито не готовим.

— Ох, він хитромудрий, — завважив Айдаго.

— Хитромудрий? — Монео глянув на нього. — Я думаю інакше, не так, як ти маєш на увазі. Думаю, що Владика Лето в цьому сенсі не більш хитромудрий, ніж я.

— Неготовий до чого? — спитала Хві.

— До ризику, — відповів Монео.

— Але ж ти дуже ризикував, розгнівавшись, — промовила вона.

— Не так, як він. Бачу по твоїх очах, Хві, що ти зрозуміла. Його тіло відштовхує тебе?

— Більше ні, — відповіла вона.

Айдаго розлючено заскреготів зубами.

— Він мені огидний!

— Коханий, тобі не можна казати такі речі, — озвалася Хві.

— А тобі не можна називати його коханим, — зауважив Монео.

— Ти волів би, щоб вона навчилася кохати когось більш масивного й лютого, ніж будь-коли снилося барону Харконнену, — промовив Айдаго.

Монео стиснув губи, а тоді сказав:

— Владика Лето розповідав мені про цього злого стариганя з твого часу, Дункане. Не думаю, що ти зрозумів свого ворога.

— Він був товстим, страхітливим…

— Він був ловцем вражень, — промовив Монео. — Його повнота була побічним ефектом, а потім, можливо, цікавою розвагою, бо це ображало людей, а він любив когось ображати.

— Барон поглинув лише кілька планет, — сказав Айдаго, — а Лето поглинає Всесвіт.

— Коханий, прошу! — запротестувала Хві.

— Дозволь йому висловитися, — промовив Монео. — Коли я був молодим неуком, точнісінько як моя Сіона і цей бідний дурник, то теж таке казав.

— Тому ти дозволив своїй доньці піти на смерть? — різко спитав Айдаго.

— Коханий, це жорстоко, — сказала Хві.

— Дункане, однією з твоїх вад завжди було прагнення істерії, — відповів Монео. — Попереджаю тебе, що неуцтво переростає в істерію. Твої гени дають тобі життєву силу, і ти можеш надихнути навіть декого з Рибомовок, але з тебе поганий лідер.

— Не намагайся мене розгнівати, — сказав Айдаго. — Я знаю, що нападати на тебе — не найкращий вчинок, але не змушуй мене заходити занадто далеко.

Хві намагалася стиснути долоню Айдаго, але він відсунувся від неї.

— Я знаю своє місце, — продовжив Айдаго. — Я — придатний послідовник. Можу носити Атрідівське знамено. Зелене й чорне на моїй спині!

— Негідні утримують владу за допомогою істерії, — промовив Монео. — Атрідівське мистецтво — це мистецтво правити без істерії, мистецтво відповідальності за використання влади.

Айдаго відкинувся назад і різко підвівся.

— І коли це твій клятий Бог-Імператор відповідав за щось?

Монео глянув на свій захаращений стіл і заговорив, не піднімаючи очей:

— Він відповідає за те, що зробив із собою. — Монео підняв очі, його погляд був крижаним. — Дункане, ти не маєш відваги довідатися, навіщо він це з собою зробив!

— А ти маєш? — спитав Айдаго.

— Коли я був дуже сердитим, — сказав Монео, — а він побачив себе моїми очима, то спитав: «Як ти смієш на мене ображатися?» І тоді, — Монео ковтнув слину, — він зробив так, що я глянув на жахіття… яке він бачив. — На очах Монео виступили сльози, потекли йому по щоках. — Я міг тільки втішатися тим, що не мусив ухвалювати рішення… що міг вдовольнитися тим, аби бути послідовником.

— Я відчула його, — прошепотіла Хві.

— То ти розумієш? — спитав її Монео.

— Ще не бачивши нічого, я зрозуміла, — сказала вона.

Монео тихим голосом проказав: