Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

class="p1">— Я ледь не помер через це. Я… — Здригнувся, тоді глянув на Айдаго. — Ти не смієш…

— До дідька вас усіх! — відрізав Дункан. Відвернувся і стрімко вийшов із кімнати.

Хві провела його поглядом, повним страждання.

— Ох, Дункане, — прошепотіла вона.

— Бачиш? — спитав Монео. — Ти помилялася. Ні ти, ні Рибомовки не змогли пом’якшити його. Але ти, Хві, лише посприяла його знищенню.

Хві повернула страдницьке обличчя до Монео.

— Я більше не зустрічатимусь із ним, — сказала вона.

Перехід назад до свого помешкання видався для Айдаго найтяжчим з усього, що він пам’ятав. Намагався уявити, що його обличчя — пласталева маска, яка сковує риси, приховуючи внутрішню бурю. Жодна вартівниця, яку він минав, не мала помітити його болю. Він не знав, що більшість із них безпомилково відгадувала його емоції та співчувала командиру. Усі вони вислухали короткі виклади про Дунканів і навчилися добре їх читати.

У коридорі біля свого помешкання Айдаго зіткнувся з Нейлою, що повільно рухалася йому назустріч. Щось у її обличчі, виразі нерішучості та втрати, на мить його затримало і майже вивело з внутрішнього зосередження.

— Подруго? — покликав він, зупинившись за кілька кроків від неї.

Вона глянула на нього з виразом розпізнавання на квадратному обличчі.

«Який же дивний вигляд у цієї жінки», — подумав він.

— Я більше не Подруга, — сказала вона й пройшла повз нього коридором.

Айдаго обернувся на підборах і дивився, як та віддаляється, — масивні плечі, тяжке відчуття страшної мускулатури.

«Навіщо її вивели?» — міркував він.

Але ця думка швидко промайнула. Його власні турботи повернулися з куди більшою силою. Він ступив кілька кроків до дверей, увійшов до свого помешкання.

Усередині він якусь мить стояв, опустивши стиснуті в кулаках руки.

«Більше ніщо мене не пов’язує з жодним часом», — подумав він. Як не дивно, ця думка не давала йому полегшення. Проте знав: те, що він зробив, звільнить Хві від кохання до нього. Його принизили. Невдовзі вона думатиме про нього лише як про малого дратівливого дурника, бранця власних емоцій. Відчував, що він щезає з її нагальних турбот.

«І цей бідний Монео!»

Айдаго відчував, що сформувало гнучкого мажордома. Обов’язок і відповідальність. Яка безпечна пристань у часи тяжких рішень.

«Я теж колись був таким, — подумав Айдаго. — Але це було в іншому житті, за інших часів».

* * *

Час від часу Дункани питають мене, чи розумію я екзотичні ідеї з нашого минулого? А якщо розумію, то чому не можу їх пояснити? Дункани вірять, що знання детерміноване. Я ж намагаюся розповісти їм, що всі слова пластичні. Образи слів починають деформуватися в мить їхнього промовляння. Ідеї, вбудовані в мову, потребують саме цієї конкретної мови для свого висловлення. Саме це є квінтесенцією слова «екзотичний». Бачите, як воно починає деформуватися? Переклад судомиться в присутності екзотичного. Галах, яким я говорю, нав’язує себе. Це зовнішня рамка взаємозв’язків, особлива система. Небезпека чаїться у всіх системах. Системи охоплюють невивчені вірування своїх творців. Прийми систему, погодься з її переконаннями — і цим ти допоможеш посилити опір змінам. Чи послужать якійсь меті мої пояснення Дунканам, що для деяких речей не існує мов? Ах! Але Дункани вірять, що я володію всіма мовами.

Викрадені журнали

Минули два повні дні та дві ночі, а Сіона так і не здогадалася запечатати лицеву маску, втрачаючи дорогоцінну воду з кожним подихом. Знадобилося фрименське напучування дітям, аби вона згадала батькові слова. Лето врешті заговорив до неї на третій ранок їхнього переходу, коли вони зупинилися в тіні валуна на шмаганій вітром рівнині ергу.

— Бережи кожен подих, бо він забирає тепло й вологу твого життя, — промовив Лето.

Знав, що їм доведеться провести на ергу ще три дні та три ночі, перш ніж вони дістануться води. Настав уже п’ятий ранок, відколи вони покинули вежу Малої Цитаделі. Уночі ввійшли між невисокі піщані насипи. Це не були дюни, але попереду можна було розгледіти і дюни, і навіть рештки Хаббанійського хребта, видимого як тонка далека уривчаста лінія, якщо знати, куди дивитися. Тепер Сіона опускала ротовий клапан свого дистикоста, лише щоб виразно говорити. І говорила почорнілими та скривавленими губами.

«У неї спрага відчаю, — подумав він, дозволяючи своїм чуттям вивчити місцевість довкола. — Невдовзі вона дійде до моменту кризи». Чуття підказували йому, що вони й досі самі на краю рівнини. Світанок настав лише хвилину тому. Низькі сонячні промені відбивалися від пилових стовпів, що викручувалися, здіймалися й опускалися під нескінченним вітром. Його чуття відфільтрували вітер, давши змогу почути інші звуки: тяжке дихання Сіони, шурхіт, з яким дрібний пісок сипався з валуна біля них, шум від тертя його масивного тіла об тонкий шар піску.

Сіона відсунула вбік лицеву маску, але долонею тримала її напоготові, щоб швидко повернути на місце.

— Скільки ще потрібно часу, щоб ми дійшли до води? — спитала вона.

— Три ночі.

— Немає кращого напрямку?

— Немає.

Вона почала цінувати фрименську ощадливість при передачі важливої інформації. Жадібно висмоктала кілька крапель зі своєї водокишені.

Лето розпізнав послання, вкладене в ці рухи, — знайомий жест фрименів в екстремальних умовах. Тепер Сіона повністю усвідомлювала спільний досвід своїх предків, патієх, спрагу на краю смерті.

Кілька крапель у водокишені закінчилися. Він почув, як вона всмоктує повітря. Повернула маску на місце й сказала приглушеним голосом:

— Я не впораюся, так?

Лето заглянув їй в очі, помітив там ясність думок, викликану близькістю смерті, проникливу свідомість, якої рідко вдається досягти інакше. Ця свідомість підсилювала лише те, що було потрібне для виживання. Сіона занурилася в тедах ріагрімі, муку, що відкриває розум. Невдовзі доведеться ухвалити остаточне рішення, яке, їй здавалося, вона вже ухвалила. З цих ознак Лето знав, що тепер мусить ставитися до Сіони з надзвичайною чемністю. Він повинен щиро відповісти на кожне питання, бо в кожному з них чаїться присуд.

— Не впораюсь? — наполягала вона.

У її відчаї все ще лишалася тінь надії.

— Нема нічого певного, — сказав він.

Його відповідь довела її до розпачу.

Це не було заміром Лето, але він знав, як часто трапляється, що точну, хоч і двозначну відповідь приймають за підтвердження найглибших страхів.

Вона зітхнула.

Спробувала ще раз приглушеним маскою голосом.

— Ви мали якісь особливі наміри щодо мене в розплідній програмі.

Це не було питанням.