Елла Савицька - Давай залишимось ніким, Елла Савицька

Дивне тремтіння народжується в місці, де він торкається. Я навіть перестаю дихати. Усередині мене щось натягується, поки він просто веде ними по шкірі трохи нижче. Виявляється, поки ми цілувалися, воріт халата трохи роз'їхався. Ні, зайвого нічого не видно, але навіть так погляду хлопця доступно трохи більше, ніж зазвичай. І це змушує його з шумом втягувати через ніс повітря, а мене, натягнувшись струною, просто вбирати цей його божевільний стан. Звісно, ​​я знаю, що це. Розумію, що він зараз відчуває, і я, здається, також. Адже не може ні що інше змушувати так горіти нутрощі.

Ковтаю слину, майже перетворюючись на попіл, як раптом Скайлер різким рухом хапає обидві сторони мого халата і однією рукою смикає їх один до одного, тим самим закриваючи його назад. Падає поряд і підгортає мене під себе. Серце стукає у вухах, гулом віддаючись у потилицю. І його теж стукає. Сильно, швидко. Я відчуваю це спиною, і так солодко стає.

Адже він через мене так… Притискає мене до себе і втикається носом мені у волосся.

- Коли я вперше поцілував тебе, не думав, що це буде так, - хрипкий голос викликає мурашки на моїй шиї.

Зажмурююсь, поклавши свою руку поверх його, що лежить на моїй талії.

- Як так?

- Що відривати себе від тебе доведеться зусиллями.

Не можу не посміхнутися. Розвертаюся, притримуючи халат, і опиняюся до нього передом. Фільм, виявляється, закінчився, тому що світло більше не ковзає по стінах кімнати, а монотонно тьмяно освітлює простір, в якому я можу розглянути загострені риси такого привабливого обличчя.

- А ти не відривайся.

- Впевнена? – його брова трохи задирається, і я тушуюсь.

- Ну… пізніше, - миттю червонію, викликаючи в нього тихий смішок.

- Пізніше не відірвусь.

І так це звучить, що мене знову пробирає гострим тремтінням. Я поки не розумію, що це, але, судячи з своєї реакції, мені сподобається.

- А зараз що? - Запитую, погладжуючи нігтем крихітну ямку на вольовому підборідді.

- А зараз спатимемо.

- Разом?

- А ти хочеш іти назад?

Мотаю головою, бо – ні. Не хочу. Адже це треба відриватися від нього. Від рук, тепла, губ... Мені здається, що я не здатна відірватися. Наче раз – і стала залежною, як хворі на діабет від інсуліну.

– Тільки двері треба на замок зачинити.

– Вже.

- І мої.

- Зараз зганяю.

Скайлер знову вилазить у вікно і повертається за хвилину.

– Готово.

Засинаємо ми прямо так - лежачи один навпроти одного, під все ще включений телевізор ...

А ще загляніть будь ласка у самий верхній мій блог, на моїй сторінці,  там важливе запитання! Потрібні ваші голоси, бо не можу зрозуміти яку обкладинку залишити. Або прямо тут в коментарях напишіть яка вам більше до душі - минула світла, чи ця темна?

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно