Володимир Бабула - Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула

а з ним перевалили через наш “дах” важенні хмари. Потім полив такий дощ, як перед всесвітнім потопом. Я завжди говорив: ця Проксіма — хазяїн поганої погоди. Ще по обіді, коли я її бачив над обрієм, я відчув, що вона не принесе нам нічого доброго.

— Бурі й дощі, на щастя, тут довго не тривають. Коли вирушимо? — звернулась Молодінова до членів своєї групи.

— Хто зволікає, — час у себе викрадає! Я за те, щоб вирушити завтра ж уранці. В усякому разі, будемо мати гарантію хорошої погоди, — запропонувала Свозилова.

Але цього разу злива вже не була короткочасною. Цілу ніч лило як з відра, а вранці так само. Небо увесь час було затягнуто темними хмарами, які й не збирались розвіюватись. Похід змушені були відкласти на день, потім ще на один день…

Настав довгий період дощів.

* * *

Краус влетів до обсерваторії “Променя” захеканий, урочисто махаючи в повітрі мокрою фотографією.

— Поглянь, що я виявив на не знайомій нам частині планети!

Мак-Гарді дивився на приятеля так, ніби не розумів змісту його слів. До фотографії він не виявив ніякого інтересу.

— Чого стоїш як стовп? Опам’ятайся! Чи не знаєш взагалі, яке значення має для нас ця фотографія?! Це — перший речовий доказ, що квартяни є цивілізованими людьми. Далеко переконливіший, аніж вогні в долині. Дивись, тут містяться якісь будови, а од них розбігаються на три боки рівні дороги. А ось — ось нарешті аеродром! — показав він на прямокутний майданчик на знімку.

Мак-Гарді продовжував мовчати.

— Що трапилось? Може, тобі погано? Ти блідий як стіна!.. — глянув на нього Краус уважніше.

— Мені погано… — насилу вимовив нарешті Мак-Гарді і погладив собі шию. Підійшов до відеофону і накрив його екран аркушем паперу. — Я не хотів би, щоб нас зараз тут побачив Мадараш. Береженого й бог береже!

— Скажи мені нарешті, що з тобою сталось? — наполягав Краус.

— Не поспішай так, бо нема чого поспішати. Чи, може, ти ніяк не дочекаєшся, поки тобі накинуть петлю на шию?

— Петлю на шию? Чому? — збентежився Краус.

— Доктору Заяцу вдалося використати гравітацію для зв’язку…

— Це, звичайно, чудесно, але який зв’язок має це з шибеницею?

— А ось який… — Мак-Гарді витягнув з кишені круг паперової стрічки і розмотав перед очима у Крауса.

— Контрольний запис з астрогравіметра… Як ти розгадав? Я не розумію ані бельмеса!

— Три хвилясті рисочки — тире. Дві хвилясті рисочки — крапка. Одна хвиляста риска — розділовий знак між словами та фразами, — сказав глухим голосом Мак-Гарді і почав висвистувати сигнали азбуки Морзе.

— Зрозумів: “Повідомлення для “Променя”… — Краус вихопив у Мак-Гарді стрічку з рук і почав читати уголос: — “Увага, увага! На борту вашого корабля перебувають три небезпечні безумці, які називають себе членами “Братства сильної руки”. Їхні колеги ховались у Африці. При необережному поводженні з атомною бомбою вони були знищені. Єдиний з них, що пережив вибух, зізнався перед смертю, що це — Грубер та Мак-Гарді. Третього смертельнопоранений не назвав. Ви повинні розкрити самі… Тримайте злочинців у ізоляції та чекайте дальших повідомлень… Президія Всесвітньої Академії наук, Хотенков… Повторюємо: важливе повідомлення для “Променя”.

Голос зрадив Крауса.

Жахливо! — прошепотів Мак-Гарді. — Повідомлення я виявив півгодини тому, коли перевіряв апарати. Щастя, що запопав його я, а не хтось із них…

— Даремно себе заспокоюєш. Академія, безперечно, буде повторювати повідомлення доти, поки про нього дізнаються й інші. Ну, що тепер?

— Потягнеш з нами далі чи зрадиш? — запитав замість відповіді Мак-Гарді і одразу ж додав: — Тебе в повідомленні не називають… Але попереджаю, що тобі це все одно не допоможе. Подбаю, щоб ти разом з нами тягнув до кінця…

— Я не маю сумніву щодо цього, адже ти — джентльмен! Але твої побоювання — марні… Зараз важливіше вирішити: що робити?.. Найкраще, гадаю, буде, коли це повідомлення ми приховаємо й покаємось самі. Самокритично битимемо себе в груди, заявимо, що усвідомили злочинність своїх планів і що все спокутуємо сумлінною працею…

— І ти гадаєш, що хто-небудь спіймається на цей гачок? Стань на хвилину на їхнє місце. Чи панькався б ти з своїм найзапеклішим ворогом? Та ти б йому для певності краще скрутив в’язи, як, мабуть, зроблять і нам…

— Не вірю в це. Станемо просто полоненими. Воїнами, які склали зброю до ніг переможця.

— Ти уявляєш собі все ідеально і дуже наївно. Знищать нас, безперечно, знищать, як зробили б це ми, коли б перемогли. Нам не лишається нічого іншого, як утекти, зникнути. На Кварті досить місця, щоб сховатись.

— А що ми зробимо втрьох на незнайомій планеті, повній небезпек? З одного боку нам загрожуватиме голодна смерть, з другого — перспектива бути розтерзаними чи розчавленими, — не забувай про дванадцятиногого ящера та про квартян! І найбільша небезпека — це те, що нас можуть виявити і спіймати. Чи ти гадаєш, що нас не будуть переслідувати?

— А ти вважаєш за краще власноручно накинути собі зашморг на шию? Тільки втеча дає нам надію на порятунок! Але ми не повинні піти з голими руками. Захопимо з собою “Стрілу” чи “Ластівку”, зброю і апарати. А з квартянами згодом можемо так потоваришувати, що вони стануть нашими спільниками. Потім порахуємось і з товаришочками. Можливо, що таким чином навіть швидше здійсниться наша давнішня мрія.

— Ну, гаразд, а як ти тепер сподіваєшся потрапити вниз? Нас змінять не скоро, а до того часу Мадараш може виявити