Едуард Ісаакович Ростовцев - «Привид» не може втекти

— Не дрейф. Ти на цьому ділі ще можеш добряче заробити.

— Яким чином?

— Сама побачиш. Людина, яка на тебе чекає, грошовита. Але я тобі нічого не казав. Скумекала?

Вони пройшли ще з півкварталу, і Палій показав на парадні двері старого триповерхового будинку.

— Сюди.

Перш ніж увійти в будинок, Наталя озирнулася, і їй знову здалося, що на повороті — там, де провулок вигинався дугою, — майнула постать Савицького. «Якась мана», — подумала Наталя.

В просторому парадному працювало два маляри.

— Дівчино, котра година? — спитав один.

— За п’ять хвилин четверта, — зиркнувши на годинник, відповіла Наталя.

Підіймаючись по широких сходах, Наталя подумала, що збуваються найгірші припущення — її заманюють у пастку. Та одразу ж заспокоїлася. Нема чого боятись у великому населеному будинку, розташованому мало не в самому центрі міста.

Від просторої площадки третього поверху розходилися три відкриті коридори.

— Праворуч, — кинув Палій і легенько підштовхнув Наталю.

В кінці коридора він зупинився перед масивними високими дверима, двічі натиснув кнопку дзвінка і, не дочекавшись, коли їм відчинять, штовхнув двері. Вони були незамкнуті. В останню мить Наталя зупинилась, але Палій, схопивши її за руку, втягнув у передпокій, зачинив двері, замкнув на ключ.

— Нащо ти замикаєш? Негайно відімкни, а то я закричу!

Палій сунув руку в кишеню, вийняв ніж, клацнув пружиною.

— Бачила? — піднісши ножа до Наталиного обличчя, просичав він. — Я тобі так закричу, що потім і пошепки розмовляти не зможеш. Скумекала?

— Скумекала, — мовила Наталя, насилу втримуючись від спокуси вибити з його рук ножа. Та цього не можна було робити: у квартирі, певно, не тільки Палій. Наталя позадкувала, притиснулася до стіни.

— Іди в кімнату! — звелів Палій.

У великій кімнаті з високою ліпною стелею і вікнами, закритими важкими старомодними віконницями, горіло електричне світло. Меблів майже не було — посередині стояв незграбний, побитий шашелями стіл, три стільці з різьбленими спинками; до однієї стіни було присунуто допотопний комод з багатьма шухлядами, біля другої стояла кушетка, вкрита потертим килимом. Наталя на око прикинула товщину стін, масивність дверей, віконниць і подумала, що кликати на допомогу — марна річ. Сусіди не почують. Перехожі на вулиці теж. І хоча вона не збиралася кликати на допомогу, їй стало тоскно.

Палій кинув на стіл фотографію — милуйся, мовляв, — і вийшов. Майже одразу ж до кімнати зайшов бритоголовий сухорлявий чоловік років сорока п’яти. У нього була м’яка котяча хода. Наталя навіть не почула, як він увійшов.

— Доброго здоров’я, Наталю Сергіївно, — чемно привітався він. — Я — Шеф. Чули про такого?

— Так, — по-справжньому розгубилася Наталя.

— Здивовані? Розумію. Ви гадали, що під цією кличкою криється Савицький. Але ви помилялися. Шеф — це я… Дивитесь на мою лисину і дивуєтесь — де ж сивий чуб? Поголив. Літо, знаєте, спека. До того ж це зміцнює коріння волосся. А ви сідайте, сідайте, прошу.

Він говорив серйозно, на його обличчі не було й тіні усмішки. Це насторожувало і водночас збивало з пантелику. Наталя промимрила щось невиразне, відсунула найближчий стілець, сіла.

— А плащик дайте сюди, — сказав Шеф.

Наталя віддала плащ. Шеф вийшов з ним у передпокій. Наталі почулося, що він з кимось розмовляв. Вона напружила слух, але розібрала тільки кінець фрази.

— …дрейфить так, що коліна тремтять.

Голос належав Палієві. Наталя мимоволі обмацала під курткою рукоятку пістолета і всміхнулася. Та коли повернувся Шеф, знову опустила голову.

— Ви здивувалися, коли я назвав себе? — сідаючи напроти і підсовуючи до Наталі вигадливу сигаретницю, сказав він. — Я це зробив не для того, щоб приголомшити вас. Просто дотримуюся правила, у якому сказано, що найвитонченіша хитрість — це відвертість.

— Що вам треба? — спитала Наталя.

— Ви неправильно поставили запитання. Спитайте краще, що я хочу за негатив цього фото. — Шеф узяв із столу знімок. — Коли вас цікавить пов’язана з ним історія, я можу розповісти.

— Не треба, — сказала Наталя.

— Ви маєте слушність, — кивнув Шеф. — Фото свідчить само за себе.

— Що ви хочете за негатив?

— Небагато: відповіді на кілька запитань.

— Запитуйте.

— Що ви знайшли в підвалі під руїнами каплиці?

— Мертвого Пашку-Трактора і ніж, яким його вбили.

— Ще що?

Наталя вагалася: сказати про знайдену косинку і тайник? Вирішила сказати про косинку — цікаво, як він реагуватиме.

— Косинку.

— Яку?

— Ганни Щербак.

— Косинку, — повторив Шеф і потягнувся по сигарету. — Ви певні, що то косинка Ганни Щербак?

— Ганнин чоловік упізнав косинку.

Шеф закурив, підвівся, пройшовся по кімнаті. Потім вийняв з шухляди комода фотоплівку, підійшов до столу, кинув поряд з фотографією.

— Після того як ми закінчимо розмову, робіть з цим усе що завгодно. Можете навіть спалити тут на столі. Ось сірники. — Він якусь мить помовчав, потім вийняв з кишені і поклав перед Наталею пачку грошей. — А це раджу не палити, а взяти.

— Навіщо? — здивувалася Наталя.

— З цього приводу є різні думки. Більшість людей ставляться до грошей як до засобу мати певні блага: новий костюм, пальта, телевізор. Я не звинувачую таких людей у тому, що їм бракує фантазії. Вони просто не знають, що таке гроші, — ті суми, якими вони оперують у мріях, можна не брати до уваги — це дрібниці, про них не варто й говорити. Але я зустрічав людей, які знали ціну грошам і вміли їх здобувати. Проте й вони по-різному дивилися на цей всеосяжний еквівалент. Одних охоплювала жадібність, других острах, третіх скнарість. І ті, і другі, і треті, як правило, ховали гроші під мостини, зашивали в матраци, а самі ходили в латаних штанях і намагалися проїхати «зайцем» у трамваї. Правда, серед них трапляються