Анна Зегерс - Сьомий хрест

вулицею до майдану, повз гітлерівський дубок — він був ще такий маленький, що не міг дати тіні ні їхнім дітям, ні внукам, хіба що горобцям чи ящіркам, — і пішли до священика, щоб домовитися про вінчання.

Альдінгер спустився з передостаннього пагорка. Пагорок звався Буксберг. Старий ледве переставляв ноги, як людина, котра страшенно втомилася, але знає, що відпочивати не можна. Він більше не озирався, тут усе було рідне й знайоме. Де-не-де в поля Цігельгаузена вже вклинювалися поля Бухенбаха. Хоч у ті роки багато говорили про землеустрій, але звідси, згори, поля все ще були схожі на залатані фартушки селянських дітей.

Альдінгер дуже повільно виліз на пагорок. Він дивився кудись у простір, але погляд його не потьмарився: здавалося, він бачив якусь далеку невідому мету.

Унизу, в Бухенбаху, як завжди в такий час, мінялася варта. Вартовий біля Вурцового будинку теж змінився.

Він подався до шинку, куди прийшли і двоє його приятелів, які теж звільнились. Усі троє сподівалися, що наречений завітає сюди, йдучи від священика, і почастує їх.

Вурц украй знесилився від страху, його хилило на сон після ситного обіду. Він поклав голову на письмовий стіл, на папери молодят: їхні родоводи й довідки про стан здоров’я.

Альдінгерова жінка принесла своїм дітям їжу в поле.

Вони пообідали всі разом. Раніше між Альдінсерами часом була незгода, як у кожній родині. Після арешту старого сім’я жила дружно і дуже відлюдно. Вони навіть між собою не розмовляли голосно і жодним словом не згадували про батька.

Один з вартових, згідно з наказом, ходив слідом за жінкою і стежив за кожним її рухом. Пані Альдінгер, худа, мов тріска, селянка в чорному платті, пройшла повз двох вартових, що стояли на околиці села. Вона навіть і не глянула на них, ніби усе це її зовсім не обходило. Вона, здавалося, не звертала уваги і на вартового біля свого будинку, так наче стежити за нею наказали усохлій вишні в сусідському саду.

Альдінгер, нарешті, виліз на вершину пагорка. Для молодої людини це було не дуже-то й високо. Правда, звідси здавалося, що село лежить далеко внизу. Край дороги росли кущі ліщини. Альдінгер сів на землю в кущах. Якийсь час він сидів нерухомо у холодку під рідкими вітами, крізь які було видно дахи й лани. Він уже почав куняти, але несподівано здригнувся. Підвівся чи, скоріше, спробував підвестися. Глянув униз, на долину. Але долина постала перед ним не в звичному полуденному блиску, у приємному й рідному світлі. Село було залите якимсь холодним, різким сяйвом, усі обриси здавалися напрочуд чіткими і через Це — чужими. Потім на землю впала густа тінь.

По обіді двоє хлопчиків прийшло сюди по горіхи.

Вони скрикнули й побігли в поле, до своїх батьків.

Батько одного з них оглянув чоловіка, що лежав у, кущах. Він послав хлопчика на сусіднє поле за Вольбертом. Вольберт сказав:

— Та це ж Альдінгер!

Тоді його пізнав і перший. Діти й дорослі стояли серед кущів і дивилися на покійника. Нарешті селяни зробили з жердин ноші.

Вони понесли його в село повз вартових.

— Кого це ви несете?

— Альдінгера. Ми знайшли його.

Вони понесли його просто в його хату. Вартовому, що стояв біля дверей, вони сказали те саме:

— Ми знайшли його.

Вартовий отетерів від несподіванки і не затримав їх.

Коли Альдінгера внесли в дім, пані Альдінгер підломилися ноги. Але жінка опанувала себе, вона так само опанувала б себе, коли б його принесли мертвого з поля, де він працював. Біля дверей уже зібралися сусіди, тут же був і вартовий, що охороняв двір, а також двоє вартових, що стояли на околиці села, і ті троє штурмовиків, які сиділи в шинку, і молодята, що поверталися від священика. Лише на другому кінці вулиці лишилися вартові, бо вони нічого ще не знали, д також за селом, де теж поставили вартових, щоб Альдінгер, бува, не проскочив. Вартовий стояв і біля Вурцового будинку, щоб захистити бургомістра від помсти Альдінгера.

Альдінгерова жінка розстелила ліжко, котре весь час стояло заслане чистою білизною. Коли ж покійника занесли в дім і жінка побачила, який він брудний і зарослий, вона сказала, щоб його поклали на її ліжко. Вона поставила гріти воду, цотім послала старшого внука покликати з поля рідних.

Люди розступилися, щоб дати дорогу малюкові, котрий ішов, міцно стуливши губи й опустивши очі, — таке обличчя буває у людей, коли в домі лежить покійник.

Незабаром хлопчик повернувся вкупі з батьками, дядьком і тіткою. На обличчях синів була зневага до цікавих, що юрмилися біля дверей, але коли вони увійшли в дім, її заступила якась похмура скорбота. Але покійний був як усі покійники, і їхня скорбота стала звичайною: хороші сини сумували за хорошим батьком.

Взагалі тепер усе було як слід. Люди, що заходили в дім, не кричали «хайль Гітлер!» і не змахували руками, а скидали кашкети й подавали одне одному руки.

Штурмовики-вартові, що чатували на старого, мов на дикого звіра, цього разу повернулися на свої поля з незабрудненими руками й чистою совістю. Проходячи повз Вурців будинок, люди зневажливо кривили рота; ніхто вже не приховував своєї ненависті, не боявся позбавити себе чи своїх близьких якихось вигод. Більше того, люди запитували себе, як це сталося, що саме Вурц посів владу? Тепер його бачили вже не в ореолі влади, а таким, який він був останні чотири дні, — у мокрих штанях.

Обидві невістки допомогли пані Альдінгер обмити покійника, підстригти йому волосся, надіти на нього святковий костюм. Арештантське лахміття кинули у вогонь.

Вони