Анна Зегерс - Сьомий хрест

як Фюльграбе добровільно повернувся в табір. Ніхто у Вестгофені серйозно не вірив, що Альдінгер дійде навіть до Лібаха. Коли його не піймають одразу ж після втечі, то вже напевне через годину. Однак уже настала п’ятниця, і Альдінгер дістався до Вертгайма. Він ночував у полі, а одного разу чотири години проїхав на якійсь машині з меблями. Він обминув усі патрулі, але не з допомогою хитрощів, бо його голова на це вже була нездатна. Ще в таборі вважали, що він несповна розуму. Він весь час мовчав, а коли йому щось наказували, ні з того ні з сього починав хихикати. Кожної хвилини його могли заарештувати.

Вкрадений десь комбінезон ледве прикривав його арештантський одяг. Сотні випадків могли спричинитися до його арешту. Але цього не сталося. Альдінгер нічого не обдумував, не розраховував, у нього лишилося тільки почуття напрямку. Отак стояло сонце над його селом вранці, а отак — опівдні. Якби гестапо не вдалося до складної й могутньої системи переслідування, а просто провело пряму лінію з Вестгофена до Бухенбаха, то старого дуже скоро схопили б у якійсь точці цієї прямої.

На пагорбі Альдінгер зупинився. Його обличчя вже не тіпалося, погляд став твердіший — а почуття напрямку — цей майже нелюдський інстинкт — почало притуплюватися, бо стало вже непотрібне. Цю місцевість Альдінгер добре знав. Отут він щомісяця зупинявся із своїм візком.

Його сини зносили кошики вниз на ринок. А сам він стояв і роздивлявся навкруги. Його село вже недалеко.

І всі ці порослі деревами або забудовані пагорби, що відбивались у воді, і сама річка, яка все підхоплювала і все покидала, щоб мчати далі: і хмарину в небі, і човни, в яких від’їжджали люди — куди, навіщо? — все це «колись» здавалося йому таким далеким, чужим. «Колись» — так звалося життя, куди він хотів повернутися, заради якого він утік. «Колись» — так звався край, що починався за містечком. «Колись» — так звалося його село.

У перші дні свого перебування у Вестгофені, коли на його старечу голову посипалися перші лайки й удари, він ще знав ненависть, лють і жадобу помсти. Але удари сипались усе частіше й болючіше, а він був старий, поступово в ньому вмерла жадоба помститися за образу й ганьбу, вмерла навіть сама згадка про них. Але те, що не могли вбити ніякі стусани, було, як і раніше, владне і могутнє.

Альдінгер повернувся спиною до Майну і пошкандибав далі між колійми польової дороги. Час від часу він озирався, але не від страху, а для того, щоб перевірити, чи не збився з напрямку. Він уже не здавався божевільним. Він спустився з одного пагорка і піднявся на другий. Проминув ялинник і молодняк. Докруж — ані душі.

Альдінгер пішов стернею, потім перетнув поле, засаджене ріпою. Було ще досить тепло. Не тільки день, увесь рік, здавалося, зупинився. І зараз Альдінгер цілою істотою відчував колишнє.

Бургомістр Бухенбаха Вурц цього дня не пішов у поле, хоч і хотів піти, чи принаймні нахвалявся; натомість він подався до кабінету, як він називав свою кімнату, тісну, захаращену комірчину, що правила йому і за контору. Його сини говорили, що він може спокійно йти в поле, бо хотіли мати героя-батька. Але Вурц послухався дружини, що без упину скиглила.

Бухенбах усе ще був оточений вартовими, крім того, на дворі у Вурца стояв окремий пост. Люди сміялися з цього. Альдінгерові, напевно, і на думку не спаде заходити в село. Він придумає щось інше, щоб розправитися з Вурцом. Чи довго думає Вурц тримати біля себе цю лейб-гвардію? Далебі, дорога втіха. Зрештою, ці прикомандировані до Вурца штурмовики — селянські хлопці, і вони потрібні дома.

Пані Шульц, крамарка, побачила, що Вурц сидить у конторі. Вона сказала про це нареченому своєї племінниці, що допомагала їй у крамниці, де продавалося все, що може знадобитися селянам. Наречений, родом з Цігельгаузена, приїхав на машині ветеринарного лікаря на кілька годин раніше, ніж його чекали, і привіз кілька шабатурок з різним крамом. Він хотів увечері попросити Вурца, щоб той повідомив про майбутній шлюб.

Коли ж тітка сказала: «Він у конторі», — хлопець почепив комірець, а його наречена Герда почала переодягатися. Він зібрався перший і вийшов на вулицю.

Біля дверей стояв на варті штурмовик, його знайомий.

Хлопці привіталися: «Хайль Гітлер!» Наречений був з ним в одному штурмовому загоні не тому, що не міг прожити без коричневої сорочки, а тому, що хотів спокійно працювати, одружитись, успадкувати батькове майно, а без неї це було б неможливо. Штурмовик догадався, в якій справі прийшов наречений, і розсміявся, коли той постукав у вікно до бургомістра. Але Вурц не відповів.

Він сидів за письмовим столом під портретом Гітлера.

Коли біля вікна майнула чиясь тінь, Вурц увесь зіщулився. А коли постукали, він сковзнув на підлогу, проповз навколо стола і сховався за дверима.

— Заходьте до нього удвох, — сказав вартовий, бо тим часом надійшла і Герда у новій спідниці і блузці.

Наречений постукав у двері, а що ніхто не сказав «заходьте», то він натиснув на ручку, але двері були зачинені. Підійшов вартовий, грюкнув у двері кулаком і загорлав:

— Тут прийшли просити, щоб ви повідомили про шлюб!

Тільки тоді Вурц відсунув засув і, важко дихаючи, уп’явся очима в нареченого, що подав йому свої папери.

Вурц уже отямився і навіть виголосив невеличку промову про селянство як основу народу, про значення сім’ї в націонал-соціалістській державі і про святість арійської раси. Герда слухала з поважним виглядом. Наречений кивав головою. Надворі він сказав вартовому:

— Ну й нікчему ж ти тут стережеш, приятелю.

Він зірвав квітку з куща й встромив собі в петельку.

Відтак узяв свою наречену під руку, і вони рушили сільською