Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

— Ну, що ти!.. Хіба можна порівняти? — вигукнула бабуся. — Адже тут йдеться про людські життя!

— Так, він необхідний людям! — сказав я.

— Безумовно! — вигукнула мама.

Якби не захворів тато на вірусний грип, вона б ні за що цього не вигукнула. Тобто вона промовила б, може, те ж саме слово, але не так голосно, не так впевнено.

В усіх газетах пишуть, що з вірусним грипом треба нещадно боротися. А я думав про ці віруси з ніжністю і навіть з любов'ю… Нічого не вдієш! Адже вони мені так допомогли!

Того дня я твердо вирішив, що коли мене й далі вдома недооцінюватимуть, я теж тяжко захворію. Непогано було б померти… тимчасово, щоб усі зрозуміли, кого вони втратили! Та оскільки це, на жаль, неможливо, я будь-що захворію! І весь наш клас (усі сорок три чоловіка!) дзвонитимуть. Я вже постараюся! Тоді усі одразу зрозуміють.

— Ти знаєш, я майже фізично відчуваю страждання своїх пацієнтів, — сказав мені якось тато. Сказав тихо, щоб мама й бабуся не почули. Він навіть тихо соромиться говорити в їхній присутності такі слова, бо вони здаються йому занадто гучними. А може, він просто не хоче, щоб мама знала, як часто він «фізично» відчуває страждання.

А мені тато розповідає про все! Навіть про те, що все життя, починаючи з четвертого класу, він любить одну тільки маму.

— Деякі приятелі дивуються з цього, — сказав якось тато.

— Нехай дивуються! Бідолахи! Просто вони ніколи не зустрічали таких жінок, як мама…

Взагалі від мене у тата немає таємниць.

Мені здається, якщо коли-небудь мені робитимуть важку операцію, я перенесу її легко. Бо про всі важкі операції, які доводиться робити татові, він мені докладно розповідає, і я до них уже звик.

Адже ж треба йому з кимось ділитися! Жінок він не хоче засмучувати. А чоловік, крім нього, у домі тільки один. Це я!

Усіх важких хворих я знаю на ім'я та по батькові. І родичів їхніх знаю, бо вони без упину дзвонять нам по телефону. Тато їм повідомляє: «Сьогодні ми вашого чоловіка почали на бік повертати!», «Ваш син навчився ходити! Так… І вже дійшов до вікна! Вітаю!..»

— Можна подумати, що у вашій лікарні немає довідкового бюро, — дорікнула якось бабуся.

— Близькі люди іноді переносять операцію важче, ніж самі хворі, — відповів тато. — Адже їм не дають наркозу! От я й намагаюся хоча б по телефону робити «знеболювання».

Татові завжди відомо, де й ким працюють його пацієнти, про що мріють і скільки у них дітей.

— Не можна вторгуватися у чуже життя, не знаючи його! — говорить він. — Особливо так рішуче, як робимо це ми, хірурги…

Тато завжди боїться розхвилювати маму і бабусю. Тому, коли ранками він весело й голосно співає, я знаю, що на душі у нього дуже сумно. Чи, точніше сказати, тривожно. Тоді я крадькома виманюю тата на кухню і запитую:

— Хіба сьогодні важка операція? Ти хвилюєшся?

— Легких операцій не буває, — майже завжди відповідає тато. А потім додає: — Так, багато обтяжуючих обставин…

Ну, я у відповідь кажу, що вірю в нього, — на душі у тата одразу стає легше, і він перестає співати. Удень я кажу бабусі:

— Треба довідатися, як у Жені справи з геометрією!

Набираю номер лікарні і, коли тато підходить, запитую:

— Ну як? Ти розв'язав задачу?

Тато одразу мене розуміє. Ми з ним взагалі розуміємо один одного.

І коли ввечері він приходить додому, я по його обличчю точно вгадую — є ускладнення чи немає, дуже висока температура чи не дуже…

Але якось татове обличчя було таке, що я нічого не зрозумів. Тато був не сумний і не веселий. Він був ніякий. І хода була якась чужа. Тобто ніяка… Я злякався.

— Щось сталося? — прошепотів я.

— Він помер, — відповів тато.

— Хто?

— Єгоров… Іван Павлович.

Досі я про Єгорова нічого не чув. І вранці того дня тато не хвилювався, не співав. Правда, мама з бабусею поїхали на три дні за місто. Та все одно — я б відчув!

— А скільки йому було років?

— Еге ж… Про це завжди запитують у таких випадках. Байдуже, скільки років! Він повинен був жити.

— А що у нього було… таке?

— Нічого особливого. В тому-то й річ, що нічого особливого! Операція минула добре. А потім… Як би тобі пояснити? Утворився маленький згусточок крові. Тромб.

— Отже, ти не винен? (Тато глянув на мене.) Тобто я не це хотів сказати… Адже ти все зробив правильно!

— Він помер. А позавчора до мене його мати приходила… Ти розумієш?

— Значить, він молодий?

— П'ятдесят сім років.

— І… мати?

— Їй сімдесят вісім. Але жвава і очі не стомлені… «Добре, — каже, — що дружина Ванина в санаторії, а діти їхні в інших містах. Бо злякалися б, коли вночі цей напад трапився!» А я ще пожартував: хвороба, кажу, напад вчинила нестрашна. Ми відіб'ємося!

— Вона вже знає?

— Я сказав їй, що операція буде днів через п'ять. Так мене Єгоров просив. Щоб не хвилювалася…

«Іван Павлович усе-таки подбав про наркоз для своєї матері», — подумав