Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

Чорнявий хлопець зблиснув очима на Ньюта і лишень тихо похитав головою, але нічого не відповів. «Щось із ним не так», — подумав Томас. Навіть гірше, ніж раніше.

Жінка кивнула, так наче пишається ним.

— Ви ще подякуєте нам за те, що ми для вас зробили. Я можу лише обіцяти це і сподіваюся, вам вистачить клепки визнати, що ми мали рацію. А як ні, то вся затія була помилковою. Лихі часи, містере Ньютоне. Лихі часи, — вона помовчала. — І насамкінець, певна річ, остання Змінна.

Жінка відступила назад.

Томас перевів погляд на Галлі. Все тіло хлопця затрусилося, обличчя зблідло, а на ньому, наче на білому аркуші паперу, криваво-червоними плямами вирізнялися мокрі заплакані очі. Хлопець стиснув губи, і шкіра навколо рота почала тремтіти, наче він намагався щось сказати, але не міг.

— Галлі! — вигукнув Томас, намагаючись подолати ненависть, яку відчував до хлопця.

З рота Галлі вихопилися слова.

— Вони… мене контролюють… Я не… — його очі вибалушилися, а одна рука учепилася в горло, наче Галлі щось душило. — Я… мушу… — прохрипів він і замовк. Обличчя його розгладилося, тіло розслабилося.

Ситуація достоту нагадувала ту, в якій опинився Альбі, коли вирішив заговорити відразу після Переміни. Тоді він поводився так само. Що все це…

Не встиг Томас додумати, як Галлі завів руку за спину і з задньої кишені витягнув щось довгасте і блискуче; на сріблястій поверхні предмета відбилося світло ламп, що висіли під стелею — Галлі стискав у руці грізний на вигляд кинджал. З несподіваною швидкістю він відхилився назад і метнув зброю в Томаса. Вмить хлопець почув праворуч від себе крик і вловив рух. До себе.

Клинок закрутився в повітрі — Томас чітко бачив кожен його оберт, наче час, знущаючись, уповільнив хід, даючи можливість вповні відчути весь жах. Плавно перевертаючись, ніж летів просто в Томаса. З горла вихопився здавлений крик; Томас хотів відхилитися, але не міг зрушити з місця.

А потім, невідь-звідки, просто перед ним виріс Чак. Томас відчував, що ноги в нього немов приросли до підлоги. Геть безпорадний, він міг лише спостерігати за жахливою сценою, що розігралася на його очах, і не міг нічого вдіяти.

З нудотним хлюпанням кинджал встромився Чаку просто в груди по саме руків’я. Хлопчик скрикнув, упав на підлогу й забився в конвульсіях. З рани темно-червоним струмком ринула кров. У передсмертній агонії хлопчик безладно бив ногами по землі, на губах виступила кривава піна. Томас почувався так, наче рухнув світ довкола нього й прим’яв його своїми уламками.

Він кинувся на підлогу й обхопив тіло хлопчика.

— Чаку! — скрикнув він. Відчайдушний зойк наче кислотою обпік горло. — Чаку!

Хлопчик конвульсивно сіпався, а кров, що й далі цебеніла з рани, рота і носа, заливала Томасу руки. Чакові очі закотилися, перетворившись на дві порожні білі сфери.

— Чаку… — прошепотів Томас. Але ж можна щось зробити! Його можна врятувати! Вони повинні…

Раптом конвульсії припинилися, і хлопчик затих. Очі стали прямо і сфокусувалися на Томасові, наче досі чіплялися за життя.

— Том… масе… — ледь чутно вимовив хлопчик одне-єдине слово.

— Тримайся, Чаку, — відповів Томас. — Не вмирай — борися! Хто-небудь, допоможіть!

Ніхто не ворухнувся, і в глибині душі Томас розумів чому: тепер йому вже нічим не зарадиш. Це кінець. Перед очима в Томаса попливли темні кола, зала похитнулася й закружляла. «Ні, — думав він. — Не Чак! Не Чак! Хто завгодно, тільки не він!»

— Томасе, — прошепотів Чак. — Знайди… мою… маму… — він хрипко закашлявся. З рота навсібіч полетіли криваві бризки. — Скажи їй…

Він не договорив. Очі його заплющилися, тіло обм’якло, і Чак востаннє зітхнув.

Томас дивився й дивився на нього. На мертве тіло.

Аж тут із Томасом щось сталося. Він відчував, як глибоко в грудях, немов з маленького зернятка, зароджується лють, жага помсти, ненависть. Усередині розросталося щось похмуре і моторошне, пробиваючись крізь легені, шию, руки і ноги, крізь мозок, а потім ніби вибухнуло і вихопилося назовні.

Він випустив Чака з рук, підвівся, тремтячи всім тілом, і повернувся обличчям до двох візитерів.

А потім його мов перемкнуло. Просто перемкнуло.

Томас кинувся вперед і, вчепившись пальцями в горлянку Галлі, немов клішнями, повалив його на підлогу. Тоді сів на нього згори, затиснув ногами, щоб той не зміг ухилитися, і став молотити.

Лівицею утримуючи ворога за горло, він притискав Галлі до підлоги, а правим кулаком бив у обличчя. Удар по удару. Бив по вилицях, по носі. Удар по удару. Чувся хрускіт кісток, хляпала кров, залою полинули дикі крики, й незрозуміло було, чиї голосніші — Томасові чи Галлі. Томас усе дубасив його — дубасив, вкладаючи в удари всю лють, яка в ньому накипіла — страшнішої він досі ще не відчував.

Коли Мінхо з Ньютом почали відтягувати його вбік, він і далі несамовито молотив руками в повітрі. Наглядачі волочили його по підлозі, а він звивався всім тілом і скажено опирався, кричав, вимагаючи, щоб його відпустили. Томас спопеляв Галлі поглядом, буквально відчуваючи, як з його очей вихоплюється вогненний потік ненависті, який поєднує його з ворогом, що вже лежав нерухомо.

Та раптом гнів і жага помсти здиміли, і їх заступили думки про Чака.

Томас вивільнився з рук Мінхо і Ньюта, підбіг до обм’яклого неживого тіла і підхопив його на руки, не звертаючи уваги на кров і маску смерті, що застигла на обличчі хлопчика.

— Ні! — вигукнув Томас. — Ні!

До нього підійшла Тереза і поклала на плече руку, але він відштовхнув її.

— Я пообіцяв йому! — заревів він і сам зрозумів, що в голосі з’явилися дивні нотки. Майже божевільні. — Я пообіцяв йому, що врятую і поверну додому! Я пообіцяв!

Тереза мовчала і лише кивала, не підводячи очей.

Томас пригорнув Чака до грудей, притиснув щосили, наче це могло повернути його