Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

Вони опинилися у великій підземній залі, такій просторій, що в ній могли б уміститися з десяток Домівок. Від підлоги і до стелі всі стіни зали були заставлені найрізноманітнішою електронікою і комп’ютерами, обплутані дротами і трубками. Уздовж однієї зі стін, по праву руч од Томаса, стояло з сорок здоровенних білих контейнерів, подібних до величезних трун. На протилежному боці розташовувалися великі скляні двері, але через брак світла неможливо було розгледіти, що за ними ховалося.

— Погляньте! — скрикнув хтось саме тієї миті, коли Томас і сам усе побачив і в нього перехопило подих. Тіло обсипали сироти, а по хребту, немов мокрий павук, пробіг холодок страху.

Просто попереду простягався горизонтальний ряд приблизно з двадцятьох затемнених вікон. За кожним із них сиділи люди — чоловіки і жінки, всі бліді й худі, — які, примружившись за склом, уважно спостерігали за глейдерами. Томаса лихоманило від страху — всі вони здавалися примарами. Злими, зголоднілими, лихими примарами, які, ймовірно, і за життя були не надто щасливі, а вже по смерті й поготів.

Утім, хлопець розумів, що перед ними далеко не примари. Це люди, які кинули їх у Глейд. Люди, які позбавили їх колишнього життя.

Творці.

Томас відступив на крок, одразу ж зауваживши, що й решта зробили те саме. Мертва тиша висмоктала все життя з повітря, поки глейдери витріщалися на вікна, на людей за шибками. Один зі спостерігачів схилився і щось записав, інший потягнувся по окуляри й начепив їх на носа. Творці були одягнені в чорні піджаки поверх білих сорочок, а на правій стороні грудей було вишите якесь слово, що його Томас не міг роздивитися. Обличчя людей, які сиділи по той бік скла, наганяли нудьгу — всі як один виснажені й кощаві, жалюгідні на вигляд.

Вони й далі спостерігали за глейдерами: якийсь чоловік похитав головою, ще один — почухав ніс, а жінка кивнула; тільки ці звичайні людські рухи свідчили про те, що вони живі.

— Хто ці люди? — прошепотів Чак, і голос його покотила по залі рипуча луна.

— Творці, — відповів Мінхо і сплюнув на підлогу. — Я вам усім пики порозбиваю! — крикнув він так голосно, що Томасу закортіло затиснути вуха.

— І що робитимемо? — запитав Томас. — Чого вони чекають?

— Мабуть, знову активували гріверів, — відгукнувся Ньют. — І ті, мабуть, уже біжать…

Його обірвав гучний уривчастий сигнал, схожий на гудок величезної вантажівки, яка здає назад, тільки значно гучніший. Здавалося, що звук лунав звідусіль, від чого зала аж здригалася.

— І що тепер? — запитав явно схвильований Чак.

Усі чомусь дивилися на Томаса, але той у відповідь лише стенув плечима — він більше нічого не пам’ятав і вже не розумів, що відбувається. Як і решта, він був наляканий.

Хлопець заходився роззиратися, намагаючись виявити джерело сигналу, та як не старався, нічого не виявив. Потім краєм ока він помітив, що глейдери раптом обернулися до дверей. Хлопець простежив за їхніми поглядами і побачив, як відчиняються одні двері. В нього закалатало серце.

Нарешті пронизливий сигнал замовкнув, у залі стало тихо, як у міжзоряному просторі. Томас чекав, затамувавши подих, і подумки готувався до того, що в двері от-от увірветься якась жахлива тварюка.

Однак натомість до зали увійшло двоє людей.

Одна з них — жінка. Доросла. Середнього віку, одягнена в чорні штани і білу сорочку на ґудзиках. На грудях, написаний синіми великими літерами, був логотип «БЕЗУМ». Каштанове волосся жінки сягало плечей, а на худому обличчі блищали темні очі. Вона рушила залою, і не усміхаючись, і не хмурячись, наче не бачила глейдерів або не звертала на них уваги.

«Я її знаю», — раптом подумав Томас. Але спогад розплився, як туман; хлопець не міг пригадати ні імені жінки, ні того, який стосунок вона мала до Лабіринту. Вона просто здавалася знайомою. І справа тут була не лишень у зовнішності, а ще й у ході, і в манерах — жінка трималася дуже прямо і, здається, зовсім не вміла усміхатися. Вона зупинилася за кілька футів од гурту глейдерів і повільно, зліва направо, обвела очима кожного, пильно вдивляючись в обличчя.

Другою людиною виявився підлітком. Одягнений він був у завелику на нього спортивну куртку з каптуром, що приховував обличчя.

— Ласкаво просимо назад, — нарешті промовила жінка. — Понад два роки, а загиблих так мало. Дивовижно.

Томас роззявив рот, відчуваючи, як червоніє обличчя.

— Перепрошую? — обурився Ньют.

Жінка знову уважно обвела очима натовп глейдерів, після чого втупилася у Ньюта.

— Все пройшло згідно з планом, містере Ньютоне. Хоча ми очікували, що людей загине дещо більше.

Жінка повернулася до свого компаньйона і стягнула з його голови каптур. Хлопець підвів голову і подивився на них вологими від сліз очима. Глейдери як один охнули від подиву. В Томаса підкосилися ноги.

То був Галлі.

Томас кліпнув, потер очі — достоту як персонаж з мультфільму. В душі у нього боролися шок і злість.

То був Галлі.

— А він що тут робить? — вигукнув Мінхо.

— Тепер ви в безпеці, — відрубала жінка, наче зовсім не звернула уваги на вигук наглядача. — Будь ласка, розслабтеся.

— Розслабтеся? — гаркнув Мінхо. — Хто ви така, щоб говорити нам «розслабтеся»? Ми вимагаємо викликати поліцію, мера, президента — когось!

Томас занепокоївся, щó Мінхо може втнути, — й водночас він був не від того, щоб той від душі затопив їй по пиці.

Примружившись, жінка подивилася на Мінхо.

— Ти гадки не маєш, що кажеш, хлопче. Я очікувала більшої зрілості від людини, яка змогла пройти випробування Лабіринтом.

Її зичливість уже дратувала Томаса.

Мінхо хотів був відповісти, та Ньют вчасно штрикнув його ліктем у бік.

— Галлі, — промовив Ньют. —