Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

— Через місяць я буду твоєю!

Марсіаль пригорнув її до грудей, поцілував і поквапно вийшов, а вона стала в галереї, щоб затримати слугу, якщо той надто швидко вернеться.

Ту ніч Амада спала погано: марила, прокидалася від страшних сновидінь. Серце їй щеміло, в голові снували тривожні думки. Відчувала, що Марсіаль уже не той, що він тільки скорився ілюзії почуття, що вона сама нав'язала йому свою волю, і тепер він її за це ненавидить. Вона пригадувала подробиці цього побачення: спізнення Марсіаля, його понурість і холодність, — як усе це різнилося від того, що було колись!.. Вона помітила, що Марсіаль боїться, думає про ризик, про своє майбутнє. А як він дорікав їй… Амада, як і всі, хто надто багато розмірковує над своїми почуттями, була недовірлива, намагалась боротися з собою, але сумніви змагали її.

«Він почав нове життя, він більше не може любити тебе, — настирливо нашіптував їй внутрішній голос. — Він захопився чарами юності, він честолюбний, його вабить дівчина, чесна перед усім світом. Ти ж не можеш цим похвалитися. Незабаром тобі мине тридцять. Ти змарніла від горя. Ти не можеш з'явитись у вищому світі, де жінки, як хрест, несуть шлюбну вірність, — адже за законом ти належиш іншому чоловікові. Ти вчиниш злочин, покинувши сліпу матір, і сам Марсіаль потім докорятиме тобі… Ти перемогла, вирвавши в нього обіцянку, але в серці його ти переможена. Твоє життя розбите. Для тебе лишилася тільки одна надія і спокута — смерть».

«Ні, ти не маєш права жертвувати коханням! Він же щасливий з тобою!» — волав інший голос.

Вона терзалась від вагання. Хто краще за неї знав ціну любові й самозречення? Та чи потрібно це? Були хвилини, коли вона навіть кепкувала з своїх сумнівів. Але невмолимий голос знов і знов розвіював її мрії і сподівання.

«Ця дівчина — легковажна кокетка. Може, вона й не любитиме, як ти, але ж вона не розтратила свого серця даремно, не помилялася на життєвому шляху. Вона — цнотлива наречена, і сьогодні Марсіаль кохає її більше, аніж тебе, хоч згодом, безперечно, розлюбить. Чому ти не вберегла його, коли він був твоїм? Ти була рабинею мертвих принципів. А життя іде вперед. Зрікайся чи вмирай, а річка на потече назад…»

Минуло кілька днів. Амада марно очікувала на листоношу й була страшенно збуджена. На щастя, мати не помічала нервового стану дочки: в домі готувалися до зустрічі судді Вільялоси, який, нарешті, вирішив залишити свою посаду, бо хворів на хронічне нетравлення шлунка. Покликали теслярів, щоб опорядити кімнати, і сліпа цілими годинами сиділа в кріслі, радісно прислухаючись до стукоту їхніх молотків.

— Коли приїде брат із дружиною, — казала вона Амаді,— розвіється смуток нашого дому, який нині здається кладовищем.

Амада страждала мовчки. Розуміла, що її присутність тут нічого не важить. Проте ще вірила: може, кохання таки врятує її? Та минуло вже цілих п'ять днів, а листа від Марсіаля все не було. Амада зовсім занепала духом. Отже, він мовчить… А може, захворів?.. І шостого дня написала йому сама.

Тим часом уже почалася зима, дощова й сумна. З похмурого неба безнастанно сіялась дрібна й холодна мжичка. Безпросвітність цих захмарених днів, здавалося, ще більше поглиблювала безнадію. Світло в домі не гасили навіть удень. Величезними кімнатами, мов тіні, снували слуги.

Амада в холодному відчаї мріяла про смерть. Тепер, коли згасали її останні мрії, їй здавалося, що минуле, якого вона не могла позбутись, роззявляє свою пащу, щоб поглинути її. В душі була тільки безмежна втома й покора. Амада вже не нарікала на долю, не обурювалася — вона просто не мала сили жити далі. Десь на дні душі дотлівали сумніви й надії, а Марсіа лева відповідь, що надійшла нарешті, ще через чотири дні, остаточно вбила їх.

Марсіаль не відмовлявся від своєї обіцянки, але від його чемних слів на Амаду повіяло холодом. Писав, що він не забув: 23 січня, через місяць після їхнього побачення, вони мають з'єднатися навіки, як призначили. Тільки ж усе це не так легко. Потрібен привід, щоб порвати з нареченою. Він, Марсіаль, переживає жахливі дні. Передбачає, який буде скандал, коли він скаже матері, що змінив свій намір. Звичайно, він зробить усе, щоб назвати Амаду своєю, — адже стільки вистраждав задля кохання… Проте в листі не було ні запалу, ні почуття. Були слова роздратованого боржника, змушеного виконувати угоду. Наприкінці листа Марсіаль просив пробачення, що відповів не одразу: він-бо тепер надто знервований і не в силі розважливо обміркувати все як слід. На закінчення посилав поцілунок, та був той поцілунок такий вимушений, що Амада здригнулася, як від наруги.

— Він має слушність, — сказала вона собі, ціпеніючи од відчаю. — Хто я така, щоб ставати між ним і його матір'ю?..

Тоді спокійно підвелася, згорнула лист і поклала в шухляду, в якій зберігала всі Марсіалеві листи.

«Треба з ними щось зробити», — подумала неуважно і, вийнявши з шухляди чистий папір, почала швидко й гарячково писати.

«Можеш звинувачувати мене в чому хочеш, але я розміркувала й побачила, що не годна виконати своєї обіцянки. В цьому я нерівня тобі — адже ти маєш силу волі, ти в змозі зробити те, що ми задумали.

Тепер я згодна, що це справжнє божевілля, і ніяк не можу його допустити. Вважаю, що буде краще, коли я назавжди залишуся для тебе Сфінксом і не стану між тобою і нею, — чисте сумління мені дорожче за саме життя…»

— Комедію закінчено! — розпачливо сказала вона собі, написала: «Прощай!» — і вклала листа в конверт.

«Але ні, не може бути, — подумала вона за хвилину, — щоб Марсіаль повірив, ніби я писала щиро. Якщо він мене кохає, то неодмінно повернеться».

І знову в її душі зажевріла надія. Їй було необхідно обманювати себе саму, щоб мати силу дійти до кінця. Вона кидала останню карту в грі, де ставкою