Іолана Тимочко - Перший спалах

божевільного, зміїного. Але ж ні! Все, що я там побачила, були твої очі — саме твої, трохи збентежені, але розумні, тверезі, нічим не затуманені очі. Очі здорової людини, котра перебуває при своєму розумі. І тоді я по-справжньому злякалася...

Кіра зробила паузу, набрала в груди якомога більше повітря — і продовжила:

— Я зрозуміла: якщо їх не зупинити, то вони тебе вб’ють. Ненароком, самі цього не бажаючи. Я закричала «Досить!», та мене ніхто не почув. Вано був у екстазі, він упивався своїм читанням. Та що там — упивався. Здається, молитва так забила йому баки, що він забув про все на світі. Дячки укупі з Мирославом гарчали і скиглили, насідаючи на тебе, мов зграя вовків на загнаного оленя. Треба було щось робити, я це бачила, бо, схоже, тільки я одна не втратила голову на цьому божевільному дійстві. Я закричала ще дужче, загорланила, засвистіла, але толку було мало. Вано продовжував читати, в тебе почались конвульсії, дячки подуріли. На мить мені здалось, що я опинилась в безвиході, та тут щось блиснуло у світлі свічок — і я побачила порятунок. Вихопивши кадило із рук одного з дячків, замахнулась на Вано. Удар, на щастя, був не надто сильний (сам розумієш, що в іншому випадку ми б зараз тут не їхали), але достатній, щоб вирубати його на деякий час. Ти трохи заспокоївся — і, здається, почав приходити до тями. Принаймні я так спочатку подумала і тому звеліла дячкам дати тобі спокій. Та дарма! Ти зненацька підскочив і почав бігати по церкві, немов собака, що зірвався з ланцюга. Та тільки собака, буває, побігає-побігає, погавкає, полякає людей, а тоді заспокоюється і йде спати. А ти почав стрибати туди-сюди, розкидати статуетки святих, ламати підсвічники, плювати на ікони і проклинати, проклинати, проклинати! Потім зацідив у око дякові, що поставив тобі підніжку. Далі ледь не відгриз вухо одній зі статуй. Мармурових статуй, мар-му-ро-вих! Так-так, я б радила тобі перевірити, чи на місці всі зуби. Тоді ти кинувся до Вано, схопив за ноги — і почав волочити по підлозі, наспівуючи при цьому якусь божевільну пісеньку про сатирів і відьомські танці.

20 

Барабани, литаври, тимпани, тамтами — тут і там, шум і гамі Раз-два, раз-два! Вліво, вправо! Тут, там! В танець давайте! Місяць повніє! В танець шалений — сонце зійшло! Місяця очі — танцювати хочем! Нуж-бо, давайте! Трам-та-ра-рам!

Бум-бум... Випий до дна, добродію, чашу з водою темною, у слухові перетинки вибухом загати. Небо, в трубу закручене — в ньому своє відмучиш і вилетиш з часопростору знову в нові світи. Де під горою дерево, — крона у грім впирається, — випущу стріли-вивірки, вихором закручу дихання, а навпроти ти світ розбереш на дотики;