Іолана Тимочко - Перший спалах

А голос читає. Тишу. Книга під ним — стара. Загублена правда, німі письмена. Шепоче крикливо беззубим ротом. Язик все ворушиться, мокрий (зміїний?). І тиша слизька виповзає з глибин. Вода у вухах. Й озерні змії. Холодні рибини повз нього пливуть голічерева, мацають тіло. Губами торкають. Нестерпно бридкі. Очі банькаті — мутні і мулькі. Слизом покриті. У риб катаракта. Риби — як світ — старі. Риби — як ти— сліпі.

Потім Андрій почав вигицувати гопака (чи що воно за пекельний танець!) — незважаючи на те, що його тримали четверо здоровенних мужиків. Він сичав і гарчав, плювався і пирскав словесною отрутою, скаженів і звивався, немов гадина в руках у хлопчиська. Далі з його рота полились якісь беззмістовні фрази, окремі слова, пересипані багатством найдивовижніших звуків. До писку, плачу, гарчання і кукурікання додалося вороняче каркання, потім — зміїне сичання, а в кінці з його грудей вирвався жахливий, пекельний хрип.

Сатир за вікном — регоче. Давайте заграємо реквієм!

Грає. Під галас громів і бренькіт дощу. Шурхіт крапель по листю — музика. Барабани, литаври, тимпани, тамтами — тут і там, шум і гам.

Дзінь-дзень, дзінь-дзень!

Ще живий, а дзвони по тобі... Дивись, і гріб хтось припас у кутку. Чорний, важкий, залізом кований. Дихає важкістю. Твій.

Зачекай, сатире!

Зачекай, Танатосе!

Можна, я помру...

Якось менш пафосно?

Пробуй...

Андрій вигнувся дугою й почав задихатись, очі оскляніли і закотилися кудись в глибину лоба, з рота пішла піна. А тоді він вирячився, немов...

— ...пардон, мужик на унітазі — і вгатився головою об стіну!

Кіра говорила й говорила. Андрій лежав у неї на колінах і дивився на її підборіддя — на його думку, занадто гостре, щоб так безпечно роз’їжджати в допотопних «Волгах» зі священиками. Андрій чомусь подумав, що одного дня, коли Кіра засне і голова упаде їй на груди, підборіддя проб’є їй серце — і воно назавжди зупиниться, так і не розкривши світові усіх своїх таємниць, яких, він був упевнений, там назбиралось чимало.

— Ти можеш їхати трохи повільніше? — гаркнула Кіра на Мирослава, що сидів за кермом, після того, як авто вкотре підстрибнуло на вибоїні, спричинивши зливу «ой-йо-йой» та «ай-я-яй» із вуст Андрія в парі зі священиком. Вано сидів поруч з Мирославом і показував об’їзну дорогу до свого дому, куди вони, зрештою, всі й прямували.

Кіра сказала, що Андрій не може з’явитися перед очима батьків із закривавленою потилицею. Про те, щоб навідатися в лікарню, вона не хотіла й чути.

— Ви уявляєте, до чого це призведе? — сказала дівчина обурено. — Та ні, не уявляєте! Бо коли б мали розум у тих своїх порожніх довбешках, то не говорили б таких дурниць!

Порожні довбешки адресувались розлюченому Мирославові і переляканому Вано. Мирослав досі сердився через розбитий ноутбук, незважаючи на те, що Андрій пообіцяв оплатити ремонт. А от священик боязко тремтів на сидінні, тримаючись за сиву голову.

— Благаю тебе... Не жени так... Ой-ой, моя голова! Ой... — Вано дивився на дорогу широко розплющеними очима. Він був блідий, як смерть.

— Як ви всі вже задовбали зі своїми макітрами! — процідив крізь зуби Мирослав, але швидкість зрештою збавив.

А Кіра продовжувала говорити з Андрієм.

— Я глянула тобі в очі... Ти розумієш, що це означає — в таку мить зазирнути людині в очі? — Кіра скуйовдила йому чуба і на хвилину задумалась. — Немає нічого гіршого! Повір, я уже бачила цю пустоту, цю порожнечу! Мені було страшно, коли я вхопила тебе за волосся і закричала «Дивися на мене!». Та й ти не хотів! Ти гиготів і кривлявся, пирскав слиною і намагався вкусити мене за палець! Ти робив все, що завгодно, тільки щоб не дозволити мені зазирнути тобі в очі, бо ти вже знав, що я все зрозуміла! Ти знав!

— Що зрозуміла? — запитав Андрій, намагаючись припіднятися.

— Правду! — відповіла Кіра, притискаючи хлопця до своїх колін. — Щось пішло не так, я це бачила! Цей твій демон — це не був демон, це був... А втім, мені треба було переконатись. І коли ти розплющив очі й нарешті глянув на мене, я зрозуміла, що не помилилася. Я чекала пустоти, порожнечі, болю, страху і дикої ненависті. Я чекала погляду — пустого, страшного, чужого, демонічного, затуманеного, відсутнього,