Кріс Тведт - Коло смерті

Коли прокинувся, у роті пересохло. У кімнаті було сутінно.

— Ти хропів, — мовив Петер.

Його обличчя виднілося у темряві світлим овалом.

— Вибач.

Петер ледь помітно похитав головою.

— Ти гніваєшся на мене, Мікаелю?

— Гніваюся? На тебе?

— За мій вчинок… за те, що я не заступився за тебе, виявився слабаком, дозволив себе переконати, що тебе треба вигнати з фірми.

— Я гнівався. Але це не грає жодної ролі, Петере. Тепер уже ні…

— Може, й ні. Та я не повинен був так повестися.

Петер надовго затих. Так надовго, що я вже, було, подумав, він знову заснув. Та раптом він заговорив.

— Бували в нас і радісні часи, правда ж?

— Ми багато чого зазнали разом, Петере, — відповів я. — І нам переважно було добре удвох.

Петер намацав у потемках мою руку, як дитина, яка потребує захисту. Трохи згодом він знову заснув, його рука ослабла в моїй долоні. Час до часу він здригався і тоді стискав мою руку. Але не міцно. Лише настільки, що я розумів — він ще живий.

Я мимоволі міцніше вхопився за кермо й скинув швидкість, проїжджаючи те місце, де Мортен Олешер злетів дугою з мотоцикла в небо за кілька хвилин до того, як урвалося його коротке, жорстоке й доволі безглузде життя. Здавалося, відтоді минула вічність, насправді ж — лише два місяці.

Два місяці, за які я ні на крок не наблизився до розв'язку загадки, хто і за що мені мститься. Відповідь — так я гадав — вмерла разом з Мортеном Олешером, та, може, я поквапився з висновками. «Злочини завжди залишають по собі слід», — сказав Петер. Я знав, він мав рацію. Мало яке діяння, а надто злочин, не залишають по собі хоч якоїсь відмітини. Це можуть бути фізичні сліди, документи або гроші. Або ж свідок, який щось бачив, але не надав побаченому значення. Мортен Олешер не був самітником. Він мав коханку, співмешканку. Вона не конче могла щось знати, до того ж, я сумнівався, чи захоче жінка зі мною розмовляти. Останнього разу, коли ми бачилися, я вгатив її коханого ногою в пах, і не здивувався б, якби вона звинуватила в його смерті саме мене. Та я не мав більше де шукати, не мав більше кого питати, а скоро не матиму вже й часу на це все.

Хутір залишився майже таким, як я його запам'ятав, ось тільки небо цього разу бубнявіло дощовими хмарами, які ось-ось мали розсотатися й впустити бліде, тендітне світло дня на луки й хуторянські будиночки. У прогалинах між хмар визирнуло сонце, яскраве сяєво запалило розмаїття барв і загострило риси занедбаності та ветхості. Цього разу я не спинявся на узліссі, поїхав далі униз схилом пагорба, завернув на подвір'я. Там усе ще стояв той самий білий опель, а сліди від коліс у траві свідчили, що ним постійно користуються.

Навколо панувала німотна тиша, мокро виблискувала висока трава. Схиливши набік голову, я прислухався, та не почув жодних звуків — ні людей, ні тварин. Двері до стодоли були прочинені. Я підійшов, зазирнув досередини, зовсім ірраціонально очікуючи побачити там гарлея, але стодола була, звісно, порожня. Я рушив назад подвір'ям. Холоші джинсів намокли знизу й потемніли. З комина не курилося. Не видно було й смугастого кота.

— Агов! — гукнув я, голос мій пролунав невпевнено й злякано, ніби я боявся, щоб мене почули. Я стрепенувся і гукнув удруге на повні груди, однак ніхто не відгукнувся.

Я постукав у двері житлового будинку, трохи зачекав, поклацав клямкою. Двері виявилися відчиненими. Я сторожко увійшов до темного передпокою. Вузькі сходи вели на другий поверх, зачинені кімнатні двері — досередини будинку. Я рушив туди.

Вікна у вітальні були заслонені гардинами, світло не світилося, але навіть у присмерку видно було розгардіяш у кімнаті. Папери й подушки валялися на підлозі. Лампу перекинули. Одне крісло мовби випатрали, з сидіння на всі боки стирчала набивка. Хтось тут побував до мене і той хтось за чимось шукав, не потурбувавшись прибрати за собою. Подружки Мортена Олішера ніде не було видно.

Двері до кухні відчинено. Одного погляду через поріг було достатньо, щоб зрозуміти — там діється те саме. Зачинені двері ліворуч вели, вочевидь, до спальні. Я згадав, як зазирав туди крізь вікно й побачив Олешера з жінкою, коли вони кохалися. Я поклав руку на клямку. Мене охопило недобре передчуття того, що чекає на мене за замкненими дверима. Я таки змусив себе натиснути на клямку, відчинити двері й увійти до напівтемної кімнати. Побачив вікно з заслоненими гардинами, стілець, стіл, ліжко з двома ковдрами. Під однією з ковдр прогладилися контури тіла, на подушці виднілося пасмо білявого волосся. Мені здалося, ніби в носі залоскотало солодкуватим запахом крові й смерті. Я глибоко вдихнув і рвучко шарпнув ковдру убік.

Зі мною ледь не стався серцевий напад, коли на ліжку блискавично підхопилася гола жінка і пронизливо заверещала.