Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

— Держуся, Іване. Так держуся, що аж дрижу.

— Ба ци всі наські тут?

— Та хіба тут може бути чужий?

— Нам треба, неборе, звідси тікати, — пошепки мовив Іван, задивляючись у темну стелю.

— Звідси? Хіба носом стіну проломиш!

— Проломлю, Петре, коли треба. Як би був хоч якийсь ножик.

— Позабирали, забрало би в них дихало!

— Не у всіх, кажу, позабирали, — озвався чиїсь голос. — На, Іване.

— Багнет? — спитав, як відчув у руці гаряче залізо. — Як проніс?

— В онучах. У мене литки нема. На війні залишив. У рані заховав…

— Петре, просися на двір. Подивися, чи є варта і де стоїть.

Знав уже, що не дуже приємна то прогулянка. Доки прийдеш туди, куди треба, одержиш немало стусанів прикладом у хребет.

Та заспаний жандарм, мабуть, забув про свою службу. Жодного разу не вдарив. Петро пильно вдивлявся в темінь. Коло мурів нікого не було. Та й хто насмілиться стояти в потемку на дворі, коли з кожного кутка можеш дістати добру гостину каменем, ножем чи колом. Тому варта стояла лише в сінях. Цілу ніч світила лампа на столі. За всіма сільськими ознаками за пару годин мав настати ранок. Кукурікали півні, яких ще не встигли підстрелити пір’яники, дихало морозцем, що прогиркувався під ногами. І дуже хилило на сон.

Іван встиг відгризти невеликий шмат штукатурки із стіни. А вночі вдвоє чути більше, як удень. Та треба зробити чимскоріше і без шороху…

— Ви доти порахуйтеся, — попросив побратимів по біді.

Петро почав з Івана. Потому сказав свій номер. Так нарахував до двадцяти двох.

Сила ліг долілиць на підлогу. Обперся ногами в стіну. Плечі підставив під міра. Так стало тихо, що чути, як падають окремі пісчинки на підлогу. Натужився, і стіна провалилася не там, де зняв штукатурку. А коло ніг, у протилежному боці. Іванові ноги заворушилися по той бік камери. Знадвору спочатку задихало пилюкою, а потому свіжим ранком. Встав, обтрусив ногавиці.

— Но, та тепер будете, як у святому письмі пророкують: останні будуть першими, а перші — останніми. Хто двадцять другий?

— Я-а-а, — немічно протягнув хтось, неначе з того світу. — Не можу піднятися. Я піду крайнім, як зможу. А як ні, то залишуся…

— Беріть чоловіка та підносьте до діри.

Юркові Пальчейовому вже й тут ставало дихати ліпше.

— Руки, неборята, — застогнав Юрко, — руки пов’язані ланцом. А я без них не піду. Ой, не піду, неборята.

Іван намацав його руки. Раптом щось тіпнуло, тенькнуло.

— Дов’єдна держіться всі, — шепче Сила. — Одразу підете до Юріни, аби познімав наручники. Зоставатися в селі нікому не можна. Збирайтеся у Пиньковиці, в старого Попдякуника за селом. Потому доберетеся до завадки.

— А пушку брати?

— Дома залишай, — відповів Петро. — А тепер, цімбори, дайте слово, що будете добре гадковати на свою мамку-Україну, що до кінця свого життя не станете запроданцями!

— Клянемося!.. — загуло в камері тихо, урочисто-насторожено.

Підходили до Івана по одному. Він ніби прощався з кожним, намацував руки, розривав наручники і випускав в’язнів на волю. Яка то воля там, за тим проклятим муром? Одразу почнуться арешти. За людьми будуть ганятися жандарми, як вовки збісні. Айбо не піймають нікого. Бо кожний корчик буде їх затуляти від біди, бо кожний пішачок рівно встелиться їм під ноги. Аби лише щасливо перебралися на той бік.

«Трісь!» — розірвалося передостання кільце на Петрових руках. Просунувся на двір. Пороззирався. Чекає Івана. Та той чомусь не квапиться. «Може, на собі не може розірвати ланок?» — подумав Петро і встромив голову в стінний отвір.

— Іване, Іване, чуєш? — тривожно шепче Ігнатко. — Я тебе чекаю, чуєш?

І глухий шепіт, що виривався з порожньої камери, відлунював йому:

— Біжи, Петре, я буду потому доганяти… — Сила ліг на підлогу і вкрився холодними думками.

«Ранок здійме переполох. Позабирають усіх родичів. Може, когось і розстріляють. Бо що їм ото — вбити двох, трьох руснаків? Айбо хіба всіх перетовчуть, та тоді лише зможуть ґаздувати у нашому краї… Може, розбудити жандармів чи най собі ще похарчать?.. Людкове добрі, що то робиться на сьому світі? І Яна вже забрали. Жону з дітьми вигнали з дому. У дідика живуть. Пише, аби ми кріпилися. Вона чекає на ліпший час… Гей, неборе, Яне, що би ти робив на моєму місці?…».

По коридору затупотіли. Крізь замкову щілину ліхтарик пронизав нитку світла. Загриміли ключі. «Витримати і готово. Аби лише когось не піймали». Рипнули двері. З порогу жандарм заревів:

— Імадкозаш![128] «Вірю в єдиного Бога. Вірю в єдину вітчизну. Вірю в єдину правду. Амінь! Єще раз!». Раптом перестав читати молитву. Посвітив ліхтарем по камері і так крикнув, що аж у вухах засвербіло, — Рі-о-до!!! Рі-одо[129]!

Під момент придубкало ще кілька жандармів. Прорізують темінь пучками ліхтарів. В кутку лежить лише один-єдиний русин — Іван Сила. Він не ворушився. Жандарм підійшов до нього, копнув кованим чоботом у живіт. Сила підняв голову. Ніби спросоння закліпав очима:

— Що?

— Відяз[130], марго!

Покректав. Поволі встав. Затряс пов’язаними руками. Задзеленчав ланцюжок, як колись у хліві