Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Не довелося їм ні стукати, ні будити, адже двері вже були відчинені, а господар та його дружина починали клопотати по господарству. Зіткнувшись з ними, один із вершників запитав: «Грицько Савон тут? – На що підстаркуватий чоловік лише тер одну об другу свої руки та кидав косяки на прибулих вершників. – Якщо скажеш неправду, розстріляємо на місці», – підходили все ближче. Та він і таких погроз не злякався, зате дружина, яка весь час виглядала з-за нього, мовчки кивнула на відчинені хатні двері. У той час через маленькі віконця в кімнату тільки-но почало пробиватися світло, і якби не гасова лампа, яку вона засвітила, ніхто б не побачив, що в кутку кімнати на ліжку спить невеличка людина. А якби вона встигла прокинутись, то вискочити звідси живому нікому не вдалося б.

– Пане отамане, наказую тобі встати! – скомандував один із них, який планував сховатися за чиюсь спину, але, зустрівшись із ще заспаними очима Григорія, спинився й замовк, немов загіпнотизований.

– Це ти, Якове, чи мені здається? – від подиву в отамана аж брови одна на другу лізли. Тіло тряслося, зуби цокотіли, не від страху, звичайно, а від пропасниці, яка останнім часом усе частіше його мучила. – Невже за мною прийшов мій товариш? – здається, Гриць не міг у таке повірити.

– Бандит не може бути моїм товаришем, – почув у відповідь.

І як не старався Іщенко тримати себе в руках, у нього нічого не виходило – тремтів від страху, тільки не так, як хворий Гриць, а набагато сильніше.

– Он як! Значить, нагороду вирішив заробити, – отаман процідив крізь зуби. І його рука повільно потяглася під подушку по зброю. Ще б секунда – і все було б не так, як задумав Яків. Та червоноармійці вмить накинулись на хворого Григорія, неначе шуліки на здобич.

– Якщо ти ще раз спробуєш схопити зброю, я всю обойму випущу в твою голову! – закричав товариш дитинства.

– Якове, Якове! – Савонов усе зрозумів. – Раз комісари пообіцяли тобі орден Червоного прапора, то я тебе не підведу, – його змученого обличчя торкнулася колюча іронія. – А то й свій можу віддати, якщо мати його на смітник не викинула. Я їй наказав таке зробити перед походом на Врангеля.

Коли він устав і почав одягатися, його товариш знову занервував:

– Якщо втече, із вас голови познімають! – лякав інших.

– Куди йому, він ледве на ногах стоїть, – навіть співчуття блиснуло не в одних очах.

– Це ж не людина, а скажений вовк, і я знаю його звички – за мить зможе всіх вложити, навіть опам’ятатися не встигнете! – сам весь час намагався цілитися в Гриця.

– Так і зробив би, якби знав, що ти камінь за пазухою носиш. Ще на фронті розчахнув би одним ударом за те, що інших збивав з пантелику. А то й у нашому лісі, де ти з воїна на дезертира перетворився.

– Я теж тебе роззброюю вдруге. І обидва рази – як ворога трудового народу, – дуже здивував не лише військових, а навіть дружину господаря.

– Не було такого! – і брови Григорія знову зійшлися докупи. – Вигадуєш? Я думав, що ти товариш, а ти… звичайне гівно, – проказав, коли той зв’язував його руки.

– Давай, давай, – підштовхував його Іщенко, думаючи й зараз, що той придурюється. Він знову був напоготові – візьме та замахає вмить руками, після чого всі лежатимуть, не встигнувши й подумати, що то було.

– Хоча б розказав, що я поганого тобі зробив? – із Грицевих очей вискочив гострий погляд, якого Яків страх як боявся.

– Ти завжди дивився на мене зверхньо, вважаючи невдахою. Бувало, й сміявся, коли я не міг суперечку виграти. Тоді всі тебе просили, щоб розсудив по справедливості, але на мій бік ти жодного разу не став.

– Невже досі носиш у собі якісь дитячі образи? – Гриць не міг повірити в почуте.

– Ще тоді ти вважав себе отаманом, – продовжував Яків.

– Це ти про те, що у мене було прізвисько «Наполеон»? Що за дурниці, чи ти ще й зараз підліток?

Від зради товариша дитинства було так боляче, що й не помітив, як його під руки притягли на переправу. А впізнавши біля неї ще одного – Якова Федорченка, якого Григорій колись забрав в Ізюмський воєнний комісаріат, – почувався так, неначе хтось уколов його гострою пікою. Думав, що й він його штовхатиме, але замість того молодий чоловік топтався на місці, не знаючи, куди себе подіти.

– Оце й усе, Яшку. Відвоювався я, – тихо сказав, порівнявшись. І тільки від сліз, які помітив у його очах, полегшено зітхнув. – Не журися, може, це не кінець, – навіть намагався його заспокоїти.

І зовсім не опирався, коли на другому березі його витягли на звичайну селянську підводу, на якій задоволений Яків Іщенко віз його у рідну слободу здавати чекістам. Дорогою цей колишній товариш пригадував Крим, де він служив командиром 195-го кадрового полку Червоної армії, той час, коли його викликали до начальства. Був певен: за щось лаятимуть, а почувши, що йому пропонують надати допомогу в ліквідації бандитизму на Ізюмщині, неначе на небо злетів. І не збирався відмовлятися, що товаришував із Савоновим у дитинстві, навпаки: схопився за такий шанс, аби використати його на свою користь. Своє бліде минуле прикрашав барвистими фарбами, коли йшлося про боротьбу проти українських націоналістів та білогвардійців. А як зі своїм маленьким загоном бігав слідом за повстанцями отамана Савонова, намагаючись копіювати все, що той робить, бо самостійно у нього нічого не виходило, і не збирався згадувати. І ні слова про те, як не раз міг потрапити під Грицеву гостру шаблю. Замість того змальовував його справжнім бандитом, безжальним різакою, який нікого не щадив заради грабунку. Такі неправдиві свідчення, мабуть, справили гарне враження, бо зовсім скоро його й відправили. Тож, їдучи на свою рідну землю, цілу дорогу думав лише про одне: як він його виманить із лісу? Усе ж знаючи, що Гриць дорожив дружбою, вважав: у нього є шанси. А за мить уже й пораненим себе уявляв і вбитим, навіть не надіявся, що його безпощадна доля цього разу від нього не відвернеться.

Отаман Савонов думав зовсім про інше. Пригадуючи останні події, багато чого зробив би не так, аби не потрапити в таку пастку і не лежати