Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

до Термопілів далеко. Положення наше важке, але ж не безнадійне. Ще час балакати про смерть, а пора турбуватися життям. Велика війна великі зміни спричинити мусить. Так, як перед війною жили, по війні жити не будемо. Цього дійсно навіть у голову нема собі що класти. Його милість пан гетьман зі щирої душі бажає, щоб життя наше зробилося краще і свобідніше, щоб стало воно життям державного народу. Гадка велика і незвичайна, але здійснення її вимагає не менше великих жертв. Може, й Батурина замало... Так, так, панове, може, й Батурина замало!

Старшини слухали, журливо пронизуючи очі. Лубенський полковник, Зеленський, раменами здригав; не знати було, чи він зітхає, чи плаче. Орлик шанобливо розглядався кругом.

— Всі ми любимо Україну, але ж бо любов любові не рівна, оден корчує ліс, щоб засіяти пшеницю, а другому кождої деревинки жаль. Так декому з нас жаль тих жертв, яких війна від України жадає. Міркує собі: "А може б, без них обійшлося?" Я перший до такого гріха признаюся; ще недавно я так собі гадав. Його милість пан гетьман знає...

Гетьман притакнув головою.

— А тепер, — продовжав Орлик, — бачу, що годі, і вже про мир навіть жадної думки не маю. Він прийде, як скінчиться війна. Але нам її не спинити, бо ця війна — це не забаганка наша, а конечність.

— Конечність? — перебив Орликові Ґалаґан. — Коли б Карло сидів у Швеції, так і війни не було б. Заманулося йому лицарських пригод, Александра Македонського вдає. І якого це біса нам в ту авантюру встрявати?

— Його милість король Карло робить те, що мусить. Він продовжує політику свойого діда. Балтійське море замале, щоб на йому двох панів панувало. Шведи бачать, що Москва до того панування пре, і боронять свойого моря. Утратять його, так з великої держави стануть народцем, відділеним від решти Європи чужим морем. А великою державою зробиться Москва. Це не комедія, панове, у якій король Карло ролю Дон Кіхота грає, а політична драма, в котру й нас історія втягнула. Король Карло, як я сказав, продовжує ролю свого діда, а його милість, пан гетьман, йде по слідах, які намітив Богдан Хмельницький. Інакше й бути не могло. Стати по стороні царя — це значить пособити йому, щоб Москва зробилася великою державою і запанувала зразу над Балтійським, а тоді і над Чорним морем. Але ж бо не забуваймо, панове, що в такій імперії місця для вільної України немає.

— І бути не може, — доповів Зеленський.

— І бути не може, бо імперія мусить бути суцільна, з одною армією і одним ладом, інакше вона розлетілася б.

— Авжеж, — притакнув генеральний осавул Максимович. — Чим більше хазяйство, тим пильніше його доглядай, бо й не зчуєшся, коли втратиш.

— Цар, — говорив дальше Орлик, — ще не виграв війни, ще не поборов короля Карла і не збудував великої Росії, а вже він загадав скасувати останки тих свобод, якими всі ми так дорожимо і за які голови наші покласти готові. Це не страхи на вас, панове, це суща правда. В нас є докази на те, що цар загадав скасувати гетьманщину і завести такий лад, як у Москві.

— А вибрав же гетьманом Скоропадського, — завважив Ґалаґан.

— Вибрав на час, поки не скінчить війни. Невже ж ми хлопчики, щоб не розуміти цього?

— В універсалах впевняє, що вольностей наших не нарушить.

— Універсали пишеться так, як треба, універсал — це не Євангеліє.

— Але ж бо слово царське?

— А котрий же то цар свого слова дотримав?

— На чиєсь же слово покладатися треба.

— Покладатися треба на свою власну силу і на свій розум, котрого ніякі маєтки в світі не заступлять. І якщо ми в теперішній війні тієї сили і того розуму політичного не виявимо, так тоді і з нашою волею попрощаймося на довгі часи.

— Може, й на віки, — додав Максимович.

— Може, й на віки, — залунало кругом,

— Важких часів дожили ми, панове.

— Такого ще не бувало.

— Ні, не бувало.

Апостол повернувся до стіни. Горленко хусткою обтирав лице, ніби йому нараз чогось-то дуже горячо зробилося, як улітку. Ломиковський зітхав, аж крісло під ним тріщало.

— Так, так. Головне — то розум, — притакнув.

— Піпер — розумна голова, чорт його не взяв, — підхопив котрийсь.

— Довкола нього світ вертиться, — пригадав Горленко те, що про Піпера газети писали.

— І Карло політичний чоловік, хоч молодий.

— З такими не пропадеш.

— Куди москалям до шведів!

— З москалів насміхаються в Європі.

— Подумати, де Швеція, а де Москва, а Карло на Москву іде.

— Ще й турків проти царя рушить, — славили шведів козаки.

— В тім танці два кінці, — спинив те славословіє Апостол.

— Гадаєш? — повернувся до його Зеленський.

— Бачу, король Карло, хоч вояк хоробрий і полководець, якого давно не бувало, та купаний він у гарячій воді.

— Себто?

— Похибки великі робить.

— Які?

— От хоч би те, що Фінляндії і Ліфляндії не взяв та ще 1703 року миру не заключив. Орлик порушився на кріслі.

— Такий мир не потривав би довго. В цій війні не о мале ходить, а о велике. Ще попередники Карла, Густав Адольф II і Карло X, відпирали москалів від моря, так що з того? Король Карло розуміє, що Москву треба поборкати не на побережжі морськім, а в її власнім краю, щоб вона не була спосібна до нової війни.

— Щоб не пхався до моря і до Європи.

— А так, щоб вона й на будуче осталася Москвою, а не імперією Російською.

— Не спинити шведові Москви, — завважив Ґалаґан.

— Шведи — невеличкий народ.

— Не в числі, а в енергії сила, — заступався за шведами Орлик. — Римлян як мало було, а все ж таки заволоділи світом.

— А де вони тепер?

— Не рішаємо про вічність, а про віки.

— Карло не