Ренделі Фрейкс - Термінатор
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сара зробила найрозумніший вибір у цьому божевільному житті.
Стиснувши зуби, вона з похмурим виглядом повернулася до роботи.
Сильна жінка, чия воля гартувалася роками в суворих випробуваннях.
Перріс, Каліфорні я, 1.23 дня
Т-1000 поставив мотоцикл на узбіччя тихої безлюдної дороги, біля Маленького гаю кволих апельсинових дерев, що помирали від спраги. Швидкісною автострадою тягнувся нескінченний потік машин. Працювало кілька насосів, качаючи нафту з-попід бурого пагорба за шосе.
Т-1000 перебрав у пам’яті всі зворотні адреси, які бачив на конвертах у кімнаті Джона. Він побував уже скрізь, крім…
Чарон Меса, Каліфорнія.
Для робота, зробленого з рідкого металу, цей світ був нескладною головоломкою, частини якої легко вставлялися в картину космічного порядку. Поняття причини та наслідків здавалися забавкою цьому роботу, який мислив настільки незвичайно, що навіть термінатори ледве його розуміли. Він обрахував кілька можливих траєкторій пересування переслідуваної цілі. І вирушив однією з них, не припиняючи вивчати інші. Насамперед треба перевірити всі адреси, зазначені на конвертах. Потім обчислити, яким буде наступний крок цілі, й піти на перехоплення. Ну, а якщо не вийде, то зачаїтися й чекати скільки треба, багато років поспіль. Чекати, збираючи по крихтах інформацію про те, де ховається жертва. До програми Т-1000 було закладено інформацію про початок війни. І де можна буде знайти Джона Коннора на початку бойових дій. Так що Джон Коннор, так чи інакше, мусить з’явитися на обрії.
Т-1000 буде тут як тут.
Навіть Небесна Мережа не одразу наважилася виготовити цю новітню зброю. Т-1000 був настільки довговічним і міцним, що ці якості самі по собі були небезпечними. До того ж робот мав здатність мислити самостійно, не зважаючи на пріоритети системи Мережі. Т-1000 був занадто незалежною конструкцією, і Мережа зважилася на його створення лише в осатаню мить, опинившись перед загрозою цілковитої поразки. Усе вже руйнувалося, і Небесна Мережа почала засилати в минуле термінаторів, щоб вони змінили результат війни. Лише за мікросекунду до остаточного краху гіперкомп’ютер заслав у минуле Т-1000.
Ейнштейн сказав, що Господь Бог грає в кості зі Всесвітом.
Небесна Мережа не мала іншого вибору.
Т-1000 завів мотоцикл. «Кавасакі» летів у напрямку до шосе зі швидкістю сто двадцять миль на годину. Він здавався металевою цяткою, що рухається поза часом за власним маршрутом, що веде прямісінько до цілі.
Табір Са л ьсед и, 5.56 дня
Сара сиділа за обдертим столиком. Зброю було вичищено, роботу завершено. Вона зітхнула, відчуваючи, як з душі впав величезний тягар. Сонце сідало за обрій.
Сара витягла ніж з футляра, що висів на поясі. Знічев’я вона взялася щось вирізувати на кришці столу… Вийшла літера «Н».
Джон з Термінатором закінчували збори, готуючи машину до поїздки.
Сара подивилася на дітлахів Сальседи, які гралися поруч. Вони бавилися із собачатком і жартома борюкалися з ним. Іоланда вийшла з фургончика з малюком на руках.
Ось вона, гармонія. У цьому воєнізованому таборі існувала гармонія. Любов. Шляхетність помислів. Ніжність. Гармонія, якої бракувало Сарі. Вона могла лише спостерігати це як сторона — адже Сара робила те, чого не робила жодна людина на землі. Як тут не помилитися?
Поглянувши на Сальседу, що кинувся до дитини й закрутив її в повітрі, немов Пако був пташеням, Сара озирнулася й поглянула на Джона, який понуро вантажив на машину зброю й решту речей.
Інші діти гралися за його спиною, щиро сміялися. У їхніх рухах була така нестримна свобода, яка Джонові навіть не снилася.
Сонце світило їй просто в очі. Боляче… Сара машинально провела по очах рукою і, відчувши на долоні вологу, стулила повіки.
Всього на мить.
І це було її помилкою.
* * *
… Сара опинилася на тому самому дитячому майданчику. І діти Сальседи знову гралися там з іншими дітлахами — гралися спокійно, вірячи, що батьки при своєму розумі і не спалять живцем себе та їх.
Діти гойдалися на гойдалках, каталися з гірки, реготали. Трава була яскраво-зеленою, а сонце не розпеченим, а теплим і лагідним.
Сара вчепилася в дротяну огорожу. Вона дивилася на юних матерів, що гралися зі своїми дітьми.
Маленькі дівчатка стрибали через скакалку. З’явилася ще одна молода мати — вона несла на руках дворічне маля. Жінка була одягнена у біло-рожеву уніформу офіціантки. Коли вона обернулася, на її вустах грала радісна посмішка.
Це була сама Сара Коннор. Гарна. Щаслива Сара, ще не отруєна думками про похмуре майбутнє. Вона подивилася на свого дивного двійника, що стояв за огорожею.
Сара знала, що це станеться, що десниця долі невблаганна.
Спохмурнівши, вона припала до огорожі й почала кричати, звертаючись до жінки на майданчику, але з її вуст не пролунало жодного звуку. У розпачі Сара торсала огорожу й нечутно волала.
Посмішка злетіла з обличчя Сари-офіціантки, немов осіннє листя з дерева. На мить їхні погляди зустрілися, подолавши прірву безкінечності. Але потім та Сара відвернулася і знову посміхнулася, тому що її маля щось зажебоніло й кинуло у неї жменею піску. Вона щиро засміялася та забула про іншу Сару, яка стояла за огорожею, немов була лише грою світла.
Небесна блакить раптом засвітилася фантастичною білотою. Дитячі тіла спалахували, немов сірникові голівки. Юна Сара горіла, беззвучно волаючи й вигинаючись у петлі часу, у своєму власному, особистому пеклі.
Потім вибухова хвиля закрутилася в лютому вихорі й поглинула матерів, що плазували по землі, та дітей. Сарин лемент змішався з завиванням вітру, ударною хвилею її відкинуло вбік, і вона…
… різко підняла голову й поглянула на обрій, побачивши лише гори, що поросли густим, немов щітка, чагарником. Поволі сутеніло багряне небо. Діти все ще гралися поруч. Сара подивилася на годинник. Минуло менш як п’ятнадцять хвилин. Провела рукою по змокрілому волоссю. Вона вся тремтіла. Було важко дихати. Господи, як важко…
Вона могла втекти з лікарні, але втекти від власного божевілля не можна.
Сарі здавалося, що доля — жива істота, яка нав’язує всім свою волю. Час — лише один із виявів цієї волі. Він — немов артерія, що пронизує тіло Всесвіту. Артерія, якою наче кров, течуть події. І можливо, люди — клітинки в тілі Всесвіту, які не знають його будови, але допомагають йому функціонувати. Ці клітинки — навіть одна-єдина! — опинившись у потрібний час у потрібному місці, можуть викликати в усьому тілі найсерйозніші зміни. Цілком можливо, що це теж вияв космічної волі. Запрограмована поведінка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Термінатор», після закриття браузера.