Стівен Кінг - Зелена миля

стрічку з обличчя. Крім того, логіка, найпевніше, не має влади над думками людини, коли ця людина сидить на підлозі кімнати з повстяними стінами, сповита так охайно й туго, як павук зазвичай сповиває муху.

А отже, він якраз у такій кондиції, як мені треба було.

— Я зніму стрічку з твого рота, якщо ти пообіцяєш не верещати, — сказав я. — Мені потрібно з тобою поговорити, а не позмагатися, хто гучніше закричить. То що скажеш? Ти поводитимешся тихо?

Я побачив, як у його очах підіймається на поверхню полегкість. До нього почало доходити, що я хочу поговорити, а значить, у нього є непогані шанси вибратися з цього всього з неушкодженою шкуркою. Він кивнув.

— Почнеш галасувати — стрічка повернеться на місце, — попередив я. — Це ти теж розумієш?

Ще один кивок, уже доволі нетерплячий.

Я підняв руку, взявся за край стрічки, який він розторсав, і рвучко смикнув. Пролунав гучний тріск. Брутал скривився. Персі йойкнув від болю, і очі йому зволожилися слізьми.

— Зніми з мене цю психосорочку, мугирило! — просичав він.

— За хвилину, — сказав я.

— Зараз же! Зараз же! Негай…

Я дав йому ляпаса. Зробив це ще до того, як збагнув, що зараз зроблю… але, звісно, я знав, що до цього може дійти. Ще навіть під час тієї першої розмови про Персі, яку я мав з начальником Мурзом, тієї, коли Гел порадив мені дозволити Персі головувати на страті Делакруа, я знав, що до цього може дійти. Рука чоловіка — мов тварина, лише наполовину приручена; здебільшого вона слухняна, але іноді виривається на волю й кусає перше, що побачить.

Звук був різкий, розривний, наче гілка тріснула. Дін аж охнув. Дико шокований, Персі витріщився на мене. Його очі стали такими великими, здавалося, ще трохи — і вони повипадають назовні. Рот розтулявся і стулявся, розтулявся і стулявся, як у риби в акваріумі.

— Замовкни і слухай мене, — сказав я. — Ти заслуговував на покарання за те, що зробив із Делом, і ми винагородили тебе по заслузі. Це був єдиний можливий спосіб. Ми всі з цим погодилися, всі, крім Діна, але він буде заодно з нами, бо якщо ні, ми змусимо його гірко пошкодувати. Правда ж, Діне?

— Так, — шепнув Дін. Блідий, як молоко. — Мабуть.

— І тебе ми змусимо пошкодувати, що ти взагалі на світ народився, — вів далі я. — Ми зробимо так, щоб усі дізналися про те, як ти саботував страту Делакруа…

— Саботував!..

— …і як через тебе ледве не загинув Дін. Ми будемо так багато базікати, що тобі не світить жодна з тих робіт, на які тебе може влаштувати дядько.

Персі розлючено захитав головою. Він не вірив у це чи, може, повірити не міг. Відбиток моєї долоні виразно проступав на його щоці, як знак ворожки.

— А поміж тим, ми потурбуємося про те, щоб тебе віддубасили до напівсмерті. І самим нам не доведеться бруднити руки. У нас теж є знайомі. Персі, невже ти такий дурний, що не розумієш цього? Нехай вони й не засідають у столиці штату, але залагоджувати певні справи на законодавчому рівні теж уміють. Це ті люди, у яких тут сидять друзі, люди, у яких тут брати й батьки. Вони з радістю ампутують ніс чи пеніс такому мішку з гівном, як ти. І зроблять вони це лише для того, щоб близька їм людина могла зайві три години на тиждень подихати повітрям на тюремному подвір’ї.

Персі перестав хитати головою. Тепер він тільки витріщався. Сльози стояли в його очах, але не пролилися. Я подумав, що то сльози гніву й безсилля. Чи просто мені хотілось на це сподіватися.

— Гаразд — а зараз, Персі, трохи позитивчику. Підозрюю, що твої губенята дещо печуть, бо з них здерли стрічку, але, крім гордості, тобі нічого не пошкодили… і нікому про це не треба знати, за винятком присутніх у цій кімнаті. А ми не розкажемо, правда, хлопці?

Вони похитали головами.

— Ясна річ, що ні, — сказав Брутал. — Що відбувається на Зеленій милі, залишається на Зеленій милі. Так завжди було.

— Ти переведешся у Браяр-Рідж, а доти ми не будемо тебе чіпати взагалі, — пообіцяв я. — То як, Персі, зійдемося на такому, чи ти хочеш погратися з нами у впертюха?

Настала довга-предовга мовчанка — Персі розмірковував. Я уявляв, як крутяться у нього в голові коліщатка, доки він зважував варіанти й відмітав їх. Але гадаю, решту розрахунків переважила проста тілесна правда: стрічку з його рота зняли, а гамівна сорочка досі була на ньому, і, напевно, сцяти хотів, як скаковий коняка.

— Гаразд, — сказав він. — Вважатимемо, що справу закрито. А зараз зніміть з мене цю сорочку. У мене плечі геть…

Брутал виступив наперед, відштовхнувши мене плечем, і однією рукою вхопив Персі за обличчя — усі пальці, крім великого, вп’ялися тому в праву щоку, а великий зробив глибоку вм’ятину в лівій.

— За кілька секунд, — сказав він. — Спочатку ти вислухаєш мене. Пол у нас — великий начальник, він мусить висловлюватися вишукано.

Я спробував пригадати, що такого вишуканого я міг сказати Персі, але нічого особливого на думку не спало. Однак вирішив, що краще буде помовчати; вигляд у Персі був належно затероризований, і я не хотів зіпсувати ефект.

— Люди не завжди розуміють, що вишуканий — це не конче м’якотілий. І тоді вже втручаюсь я. Мені та вишуканість як до дупи дверці. Я кажу прямо. Тому ось тобі прямо: якщо ти порушиш свою обіцянку, то нас, скоріше за все, виїбуть у сраки. Але після цього ми тебе знайдемо — навіть як у Росію втечеш, ми тебе знайдемо — і виїбемо, не лише в сраку, а в усі твої дірки. Ми будемо тебе їбти, доки ти не почнеш мріяти про смерть. А тоді натремо оцтом усі твої розйобані до крові органи. Ти мене зрозумів?

Він кивнув. З рукою Брутала, що вгризалася в його м’які щоки, Персі примарно нагадував Старого Ту-Ту.

Брутал відпустив його і зробив крок назад. Я кивнув Гаррі, і той зайшов за спину Персі та почав розстібати й розв’язувати.

— Зважай на це, Персі, — сказав Гаррі. — Постійно на це зважай, бо хто давнє пом’яне, той лиха не мине.

Усе це неабияк лякало, три бабаї в тюремних одностроях… але мені в душу все одно заповзав якийсь розпач від знаття наперед. На день чи тиждень Персі міг принишкнути. Він би зважував усі «за» та «проти» від різних дій, але зрештою докупи зійдуться дві