Сергій Гальченко - Таємниці морів, Сергій Гальченко

Розділ 37. Повернення до дона Педро

   Фернандо вдивлявся в берег і незабаром впізнав місце, від якого вони нещодавно пішли на човні. Він віддав наказ стати на якір і спустити човен і шлюпку. Марсові мали уважно дивитись навкруги, аби вчасно розгледіти  ймовірну погоню. 

   У човні разом із Фернандо відправились Стів, Альфред і Джим. Через п'ятнадцять хвилин човен уткнувся носом у піщаний пляж. Альфред із Джимом залишилися на березі. 

   Фернандо зі Стівом кинулася до хатини дона Педро, сподіваючись якнайшвидше придбати в нього м'ясо, та повернутися на корабель.

   Фернандо, хоча й заспокоїв матросів, розумів, що є невеликий ризик погоні. Тому вжив запобіжних заходів. Якби на горизонті показалися ворожі вітрила, флейт зробив би три залпи. І якщо протягом п'ятнадцяти хвилин на березі не з'явився б Фернандо, корабель мав піти, і повернутися за своїми через тиждень за товаришами.

   Вони швидко дісталися узлісся і побачили огороджену високим частоколом хатину. Крізь щілини спробували роздивитися чи є господарі.

   Біля хатини побачили молоду дівчину, одягнуту в стару, рвану сукню, яка вішала білизну. Вона стояла до них спиною та нахилилась за простирадлом. Стара сукня аніскільки не псувала дівчину. Довге, каштанове волосся, стрункі ніжки. 

   — Хитрун же цей Дон Педро, приховав від нас таке миле створіння, — прошепотів Стів.

   — Тому й приховав, — перебив його Фернандо, — твої милі створіння тебе на Тортузі чекають. Не за цим прийшли.

   Фернандо хоча й вгамував запал товариша, сам відчув дещо дивне. Байдужий до чарівної статі до цього, він відчув в незнайомці щось рідне, близьке.

   — Сеньйорито, — погукав  її Фернандо, — Чи вдома господар? Не хвилюйтесь, ми друзі. 

   Дівчина трохи перелякано обернулася до них. Як і донья Нора кілька днів тому, вона аж ніяк не очікувала побачити незнайомців.

   Фернандо завмер коли побачив обличчя дівчини. Ці очі, вуста, щоки неможливо сплутати. Вона також завмерла, і вони довго мовчки дивились  одна на одного.

   — Так ви погукаєте дона Педро чи ні? — перервав мовчання Стів, — я ж кажу ми друзі.

   Та вони мов не чули Стіва, який трохи зніяковів. 

   — Невже це ти? Як же... — нарешті прошепотіла дівчина, — я гадала... 

   По її щоках текли сльози. Але навіть Стів, який до цього нічого не розумів, здогадався, що це сльози радості. Дівчина відчинила ворота, та міцно обійняла Фернандо.

   — Здається, нарешті зрозумів, що тут відбувається, — щиро всміхнувся Стів.

   — Габріела, я вже не сподівався побачити тебе знову, — прошепотів Фернандо, і міцно обійняв кохану. На очах у нього виступили сльози. Тепер він не приховував їх. Стільки часу шукав її, втрачав надію, та все ж вірив!

   — Мені казали, що ти загинула, коли рятувалась від тих мерзотників.

   — Краще паща того крокодила, ніж полон у тих чудовиськ, — відповіла вона крізь сльози, — Ти шукав мене? Гадала, що ти загинув тоді.

   — Я й сам тоді так гадав, — відповів він, та ніжно поцілував її.

   — Хто такі? Дайте дівчині спокій, та забирайтеся звідси! — несподівано поряд з ними з’явився дон Педро, він як і під час першої зустрічі тримав рушницю.

   — Це ми, дон Педро, — як я й обіцяв повертаємо вам човен, та хочемо придбати у вас м`яса.

   — Це добре, — всміхнувся старий, — от тільки не смійте чіпати дівчину, вона й так натерпілася через всіляку мерзоту. 

   — Це мій коханий, і він мене не скривдить, — промовила Габріела.

   — Ви знайомі?

   — Так, але я вважала, що його немає серед живих.

   — Ну, заходьте, якщо так, — відповів старий. 

   — За цей рік Габріела стала нам дочкою, і дуже боляче розлучатися з нею. Того разу я сказав дівчині не показуватися вам на очі. Хто знає, що вам могло спасти на думку. Та й вона дуже злякалася, коли побачила, що я не один. 

   — Я злякалася, що ці нелюди шукають мене, — схлипнула Габріела. Пам'ятаєш, як тоді Гуляка та Щур. 

   — Вони сюди вже не повернуться, і тепер нікому не заподіють зла, — заспокоїв її Фернандо.

   Тут він замислився про те, що їм робити далі. Нарешті, після стількох поневірянь океаном знайшов її. Хоча вже й втратив надію. 

   От тільки, куди їм тепер? Повернуться до Європи? Зрозуміло, Габріела хоче побачити батька. Тільки от йому туди ніяк не можна, він і зійти на землю не встигне, як опиниться в кайданах, а потім і на шибениці. Утім, найголовніше, що вони вже разом.

   — Найстрашніше, коли Поштіга продав мене цим нелюдам. Сам мене не чіпав, коли у нього була. Він підкладав дівчат під потрібних йому людей, і платив їм за це. Та не змушував це робити. Я прибирала за ними, допомагала на кухні, ну іноді брала участь у, так званих, виставах, — схлипнула дівчина, — лише одного разу п’яний гість видерся на сцену, нахабно залицявся до мене, навіть пробував узяти силою, та через випите цю сволоту знудило. 

    Та одного разу прийшли ці жахливі люди. Вони безсоромно схопили дівчат, та знущалися з них. Потім змусили Поштігу продати мене і ще двох дівчат. Той погодився, а коли побачив гроші зрадів. Пропонував ще дівчат. Та він сам їх так боявся, що віддав би просто так, напевно.

   Коли корабель потрапив у шторм, і зробив зупинку після цього, я зважилась на втечу. Вирішила, що краще загинути, ніж терпіти знущання. У наметі він накинувся на мене. Досі не розумію, як змогла скинути його та вирватись.

   Ми бігли втрьох, одну дівчину поранили, мені, та ще одній дівчині вдалося забігти далеко в ліс. Та ми чули, що нас наздоганяють. Коли переходили вбрід річку, на нас напав алігатор, який схопив дівчину, яка збігла зі мною.  За мить я відчула, що хтось схопив мене за волосся, та потім алігатор кинувся на нього. Мене вдалось дістатися берега майже неушкодженою.  Більше мене не переслідували. 

   Кілька днів я йшла невідомо куди. Подряпини боліли та кровоточили. Добре, що я відшукала кілька фруктових дерев, та втамувала голод. Коли сиділа під високим деревом, та пригадувала усе, що ти розповідав про життя серед дикої природи, почула постріл. Я вирішила, що вони мене відшукали, і не знала, що робити далі. Та, на щастя, виявилось, що це  дон Педро, який полював неподалік. Вони з доньєю Норою дали притулок, та відносились, як до доньки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍