Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 12.2

— Я візьму на себе повну відповідальність.

Вільярд подивився на мене так, ніби я бовкнув якусь дурню, а тоді важко зітхнув і похитав головою.

— Ти невиправний… Скільки ми вже дружимо?

— З тих пір, коли ти ще робив брудні справи в пелюшки?

Він розсміявся. Щиро.

— Ти так кажеш, ніби сам робив їх деінде. Хай там як… Я підпишу дозвіл. Не можу ж я віддати першу дівчину, яка зачепила серце мого найліпшого друга, якомусь покидьку.

Я міг би посперечатися. Міг би сказати, що це не його справи, або що в нас зараз є важливіші справи.

Втім, я мовчки кивнув, відчуваючи вдячність і полегшення.

Не те, щоб я сумнівався в тому, що Вільярд погодиться мені допомогти. Просто почути згоду і чекати на неї — це різні речі.

Погляд знову ковзнув по поверхні дзеркала та зачепився за сцену, де рука ельфа ніби ненавмисно торкнулася зап’ястка Агати, поки він пояснював якусь формулу, і відчув, як навколо мене почало потріскувати — ознака кепського настрою. Вільяр тихенько свиснув, не зводячи з мене уважного погляду.

— Друже, може замість мого дозволу на навчання просто зробиш ваші заручини справжніми? Тобі не доведеться перейматися через Ранте чи її батьків, якщо вона стане твоєю нареченою.

Я примружився.

— Це не смішно. До того ж, вона не хоче заміж.

Вільярд знизав плечами, судячи з усього, не надто серйозно сприйнявши мою заяву.

— За Ранте не захоче жодна нормальна дівчина.

— Ні. Вона взагалі не хоче заміж. Вона прагне незалежності. Тож не думаю, що вона подякує, якщо замість обіцяної допомоги я нав’яжу їй свою компанію. Чого я, звісно, робити не збираюся, — додав я, перш ніж друг встиг вставити бодай слово.

— Як скажеш. Проте, якщо вам знадобиться свідок… Ай!

Вільярд замовк, потираючи лоба після паперової кульки, яку я в нього запустив.

— Знаєш, я можу розцінювати це, як напад на члена королівського роду, — гмикнув він, зовсім не ображено. Друг навіть не намагався прибрати з обличчя веселу усмішку.

— В такому разі вам доведеться шукати якесь інше місце, аби ховатися від радників, Ваша Величносте. Або ж припинити бігати від ваших обов’язків та нарешті позбутися старих покидьків.

На його місці я б вже давно це зробив.

Радники, що зараз займали свої посади, отримали їх ще за часів його діда.

Чи треба казати, що їхня відданість Вільярду, як новому королю, з новаторськими поглядами, була доволі сумнівною, а так звана “допомога” здебільше складалася з нав’язування власних поглядів та підтримки “старої” аристократії?

— На жаль, не все так просто, — зітхнув він, відвертаючись, — Сам знаєш, якби я міг, навіть носа цих стерв’ятників не було б в палаці. Я б радше мав тебе в якості радника, хоч і знаю, що ти не погодишся.

Так, я не проти допомогти другові, та, на його нещастя, волів би триматися подалі від усіх цих інтриг та політичного бруду.

Моя робота, звісно, теж не була найприємнішою у світі. Та, як на мене, в кожного є своє місце. Я своє знайшов багато років тому, коли випадково розкрив свою першу справу і впіймав одного покидька. І я збирався повернутися до цього, щойно розберуся з тим, що коїться тут. В академії.

— Маєш рацію. Не погоджуся, — не став тішити його я, і почув у відповідь щось про слідчого, в котрого немає серця.

Крига, краще б це було правдою.

За роки роботи слідчим я багато разів запевнявся у тому, що холодний розум — запорука успіху. Ніхто не коїть стільки дурниць, як той, кому не байдуже. А в моєму випадку навіть одна помилка коштуватиме задорого.

Тож найкраще, що я можу зробити — це віддалитися від Агати. Придушити ці почуття, перш ніж вони повністю заволодіють мною, і я втрачу здоровий глузд.

Я і без того був на межі.

Ревнощі, викликані увагою ельфа до Агати — це вже проблема. Не можна, аби це зайшло надто далеко. Бо в кращому випадку я натовчу пику одному зі своїх підлеглих, а в гіршому…

Ні. До цього не дійде.

— В тебе такий вираз обличчя, ніби ти подумки когось катуєш, — всміхнувся Вільярд, підперши щоку долонею, — Як на мене, ти дарма усе ускладнюєш. Ти завжди був занадто серйозним та відповідальним. Навіть у дитинстві.

— Якості, яких тобі і досі бракує, — зауважив я.

Це, звісно, була не зовсім правда.

Так, Вільярд мав більш легкий характер, і дехто, зокрема радники та представники “старої” аристократії, помилково приймали його за такого собі легковажного спадкоємця, котрому на голову звалилася корона. І то сталося раніше, аніж на його губах обсохло молоко. Однак здебільше це була гра на публіку. Звичайна маска, за якою він був змушений ховатися, захищаючи себе та свою молодшу сестру.

В палаці, як і за його межами, вони мали достатньо ворогів. І це було однією з головних причин, чому Вільярд відправив Дерію навчатися у Південне королівство.

Там було безпечніше для неї, аніж на рідній землі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍