Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

без втрат не обійдешся. Вони розгадали його шифр. Я ніколи не довіряв цим книжковим кодам. Там є один німець — чи не найкращий їх фахівець з криптографії. Готорн попереджав про це нашого резидента, але ж ви знаєте, які вони, ці старі негоціанти: коли він уже комусь вірить, то його нічим не переконаєш. Можливо, навіть варто було втратити кількох агентів, щоб розкрити йому очі... Сигару?

— Ні, дякую. А в разі провалу він зможе почати все знову?

— Він придумав дещо хитріше: обійшов ворога з тилу. Завербував агента в управлінні поліції, причому агента-двійника.

— А вам не здається, що ці двійники досить непевні? Ніколи не знаєш, кому дістанеться бублик, а кому — дірка.

— Я певен, що наш резидент зуміє фукнути його, коли треба, — відповів шеф. — Я кажу «фукнути», бо вони обидва — завзяті шашкісти. До речі, гра — чудовий привід для зустрічей.

— Ви собі навіть не уявляєте, як нас непокоять оті споруди. Шкода, що вам не вдалося дістати їх фотографій до загибелі того агента. Прем’єр наполягає, щоб ми повідомили американців і попрохали в них допомоги.

— Не можна цього робити, ні в якому разі! Хіба ж можна на них покладатися!

Частина п’ята

Розділ перший

— Фук,— сказав капітан Сегура.

Вони зустрілися в «Гавана-клубі», який, власне, був звичайнісіньким баром і належав конкурентові «Баккарді»[113]; за коктейлі з ромом грошей тут не брали, і це давало Уормолдові змогу збільшувати свої заощадження, приписуючи вартість випитого до загальної суми витрат,— пояснити Лондону, що спиртне можуть подавати безкоштовно, було б однаково неможливо. Бар містився на першому поверсі старовинного будинку, і крізь його вікна було видно собор, де колись у давнину лежало тіло Христофора Колумба. Сіра кам’яна статуя Колумба стояла перед собором і мала такий вигляд, ніби вона сторіччями формувалася під водою, мов той кораловий риф.

— А знаєте,— мовив капітан Сегура, — раніше я вважав, що ви не полюбляєте мене.

— У шашки сідаєш грати зовсім не з любові до партнера.

— Цілком з вами згоден. Дивіться! Я проходжу в дамки.

— А я беру у вас зразу три шашки.

— Ви, певне, думаєте, що я прогавив. Та зараз побачите, що це мені вигідно. Ось я б’ю вашу єдину дамку... Навіщо ви їздили до Сантьяго, Санта-Клари та Сьєнфуегоса два тижні тому?

— Я щороку їжджу туди в справах фірми.

— Воно таки справді скидалося на те. У Сьєнфуегосі ви зупинилися в новому готелі, пообідали на самоті в приморському ресторані, пішли в кіно і повернулися додому. Наступного ранку...

— Ви що, справді вважаєте мене за таємного агента?

— Правду кажучи, починаю сумніватися. Здається, наші друзі помилились.

— А хто вони, ті ваші друзі?

— Ну, скажемо, друзі доктора Гассельбахера.

— А хто вони?

— Я повинен знати, що діється в Гавані, — сказав капітан Сегура, — але не зобов’язаний давати комусь інформацію або ставати на чийсь бік.

Тим часом його дамка вільно пересувалася по дошці.

— А хіба на Кубі є щось таке, чим може зацікавитись іноземна розвідка?

— Наша країна, звичайно, маленька, але вона розташована дуже близько від американського узбережжя і може загрожувати вашій базі на Ямайці. А коли якусь країну оточують з усіх боків, вона всіляко намагається пробити собі вихід.

— Яку ж роль я... або, скажімо, доктор Гассельбахер... могли б відіграти в міжнародній стратегії? Один — торговець пилососами. Другий — лікар, що облишив практику.

— У кожній грі є пішаки, — пояснив капітан Сегура. — Ось як і в нас: я б’ю оцю шашку, і ви без жалю віддаєте її. Доктор Гассельбахер — мастак розгадувати кросворди.

— До чого тут кросворди?

— З таких виходять непогані криптографи. Мені якось показали вашу телеграму в розшифрованому вигляді... точніше кажучи, дали змогу знайти її. Можливо, гадали, що я вишлю вас із Куби.— Він осміхнувся.— Батька Міллі! Вони ж бо нічого не знають...

— Що то була за телеграма?

— У ній ви твердили, ніби вам пощастило завербувати інженера Сіфуентеса. Це, звичайно, нісенітниця. Хто-хто, а я його добре знаю. Мабуть, вони й стріляли в нього, аби надати вірогідності отій телеграмі. А може, й самі зліпили її, щоб якось позбутися вас.

— Дивна історія. — Уормолд пересунув шашку. — А чому ви так переконані, що Сіфуентес не мій агент?

— Бо ви зовсім не вмієте грати в шашки, містере Уормолд, а крім того, я допитував Сіфуентеса.

— Ви катували його?

Капітан Сегура засміявся.

— Ні, він не належить до людей, яких можна катувати.

— Я й не знав, що в тортурах теж є класова нерівність.

— Любий містере Уормолд, невже ви не розумієте! Одні люди наперед знають, що їх будуть катувати, інші ж можуть обуритись від самої думки про це. Катування завжди відбувається, так би мовити, з обопільної згоди сторін.

— Тортури бувають різні. Коли трощили лабораторію доктора Гассельбахера, то теж були тортури...

— Мало чого можуть накоїти дилетанти! Поліція не має до цього ніякого відношення. Доктор Гассельбахер не належить до тих, кого катують.

— А хто ж до них належить?

— Бідарі моєї країни. Бідарі всієї Латинської Америки. Бідарі Центральної Європи і Сходу. А у ваших заможних країнах немає бідняків, тому ви й не належите до тих, кого катують. Поліція Куби може як хоче знущатися з бідняка латиноамериканця чи прибалта, але й пальцем не зачепить того, хто приїхав з вашої країни або Скандінавії. Це закон для обох сторін. Католиків легше допитувати, ніж протестантів, до того ж серед них і злочинців більше. От бачите, я добре зробив, що проліз у дамки. Тепер останній хід — і ви програли.

— Ви, мабуть, завжди виграєте. А теорія ваша досить-таки цікава.

Вони випили ще по одній порції дармового «дайкірі», такого холодного, що аж зуби ломило.

— А як там Міллі? — поцікавився капітан Сегура.

— Гаразд.

— Чудова дівчинка. І так гарно вихована.