Ентоні Дорр - Все те незриме світло

фрау Елену з дівчатами відсилають розчищати вулиці після бомбування. Вони піднімають розбиті бетонні плити, просівають пил і бите скло крізь сито. Юта чує про шістнадцяти-сімнадцятирічних хлопців, нажаханих, згорьованих за домом, які з’являються на батьківському порозі, а за два дні їх витягають із горища й розстрілюють на вулиці за дезертирство. Вона знову згадує дитинство: як Вернер возив її на візку, як вони копирсалися в смітті, шукаючи серед бруду хоч щось цінне.

— Вернер, — шепоче вона вголос.

Восени, ще в Цольферайні, вона отримала два повідомлення про його загибель. У кожному було вказане різне місце поховання. Фресне, Шербур — раніше вона про них не чула. Міста у Франції. Іноді уві сні вона стоїть поряд із ним біля столу, укритого різноманітними деталями. «Я хочу дещо зробити, — оголошує він. — Я над цим працюю». Але більше не каже нічого.

У квітні жінки говорять тільки про росіян і про те, що вони робитимуть, про їхнє прагнення помсти. Варвари, так їх називають жінки. Татарва, русопети, дикарі, звірі. Свині вже в Штраусберзі. Чудовиська вже в передмісті.

Ганна, Сусанна, Клодія та Юта сплять на підлозі покотом. Чи залишилася хоч крихта добра в цій покинутій цитаделі? Лише крихта. Одного надвечір’я Юта повертається додому, укрита пилом, і виявляє, що велика Клодія Фостер знайшла паперову коробку з пекарні, перев’язану золотою стрічкою. Картон поцяткований масними плямами. Дівчата разом на неї дивляться, як на подарунок з уцілілого світу.

Усередині чекають п’ятнадцять тістечок, начинених суничним джемом, відділені одне від одного квадратиками вощеного паперу. Четверо дівчат і фрау Елена сидять під дірявим дахом, місто полоще весняний дощ, із руїн стікає розмоклий попіл, із нір між упалими цеглинами щури висувають свої писки, а вони з’їдають по три зачерствілі тістечка кожна, не залишаючи нічого на потім. Носи у них у цукровій пудрі, на зуби налипнув джем, а тілом розливається й нуртує радість.

Тихій, скам’янілій Клодії дісталося таке диво, і їй вистачило доброти розділити його з усіма.

Ті молоді жінки, що лишилися в місті, вбираються в лахміття, ховаються у підвалах. Юта чула, що бабусі вимазують онук екскрементами, зрізають їм волосся хлібними ножами, тільки щоб ті не приглянулися росіянам.

Вона чула, що матері топлять дочок.

Вона чула, що від росіян за кілометр смердить кров’ю.

— Тепер уже скоро, — повідомляє фрау Елена, прикладаючи долоні до плити, що відмовляється кип’ятити воду.

Росіяни приходять по них одного безхмарного травневого дня. Їх лише троє, і стається це лише один раз. Вони вламуються в друкарню на першому поверсі, шукаючи алкоголю, а не знайшовши, починають спересердя стріляти в стіни. Чути тріск і дрижання, кулі відскакують від старого розібраного верстата, а в кімнаті нагорі фрау Елена сидить у своїй смугастій лижній куртці зі скороченим Новий Заповітом у кишені, тримаючи дівчат за руки й безгучно проказуючи молитву.

Юта дозволяє собі вірити в те, що росіяни не підуть нагору. Вони й справді кілька хвилин топчуться внизу. А тоді починають підніматися, важко гупаючи чобітьми.

— Зберігайте спокій, — наставляє фрау Елена дівчат. Ганна, Сусанна, Клодія, Юта — їм ще не було й шістнадцяти років. Голос фрау Елени тихий і спустошений, але вона не здається зляканою. Хіба що розчарованою. — Зберігайте спокій, і вони не стануть стріляти. Я постараюся піти першою. Далі вони будуть добріші.

Юта переплітає пальці на потилиці, щоб угамувати дрож. Клодія здається глухонімою.

— І заплющуйте очі, — додає фрау Елена.

Ганна схлипує.

— Я хочу їх бачити, — відказує Юта.

— Тоді не заплющуй.

Кроки затихають на початку сходів. Росіяни відчиняють комірку, звідти долинає гупання сп’яну розкиданих швабр, потім ящики зі словниками котяться зі сходів, а тоді хтось смикає за ручку дверей. Один каже щось іншому, тріщить одвірок, і двері б’ються об стіну.

Один із них офіцер. Двом точно не більше сімнадцяти. Усі неймовірно брудні, але десь облилися жіночими парфумами. Особливо ними смердить від двох хлопців. Вони здаються, з одного боку, сором’язливими школярами, а з іншого — божевільними, що доживають останні години. У першого замість пояса мотузка, й він такий худезний, що навіть не розв’язує її, щоб спустити штани. Другий сміється дивним сторопілим сміхом, наче не може повірити, що німці прийшли у його країну, покинувши таке місто. Офіцер сидить біля дверей, простягнувши ноги, й дивиться надвір. Ганна коротко скрикує, але швидко прикладає до рота долоню.

Фрау Елена веде хлопців в іншу кімнату. Її чути лише раз — вона кашляє, наче чимось похлинулась.

Наступною йде Клодія. Вона не скрикує, тільки стогне.

Юта не дозволяє собі й звука. Усе так дивно впорядковано. Останнім заходить офіцер, пробує кожну з них по черзі, а лежачи на Юті, вимовляє кілька окремих слів, і дивиться невідь-куди. Із виразу його напруженого, стражденного обличчя не зрозуміти, це лагідні слова чи зневажливі. Одеколон не перебиває його кінського смороду.

Багато років по тому Юта згадає слова, які він сказав, — Кіріл, Павєл, Афанасій, Валєнтін — і вирішить, що це були імена вбитих солдатів. Хоча вона може й помилятися.

Перш ніж піти, наймолодший двічі вистрілить зі своєї зброї, і на Юту м’яко посиплеться тиньк, і у відлунні пострілу вона чутиме, як Сусанна, що лежить на підлозі поруч неї, не схлипує, а просто дуже тихо дихає, слухаючи, як офіцер защіпає ременя. Потім усі троє росіян висипають на вулицю, а боса фрау Елена вбирає свою лижну куртку і тре ліве передпліччя правою рукою, наче намагаючись зігріти цю невеличку частину себе.

Париж

Етьєн винаймає ту саму квартиру на рю де Патріарш, де виросла Марі-Лор. Він щодня купує газети й переглядає списки звільнених полонених, і без упину слухає один із трьох радіоприймачів. Де Ґолль те, Північна Африка це. Гітлер, Рузвельт, Ґданськ, Братислава, імен повно, але її батька не згадують.

Щоранку вони йдуть до вокзалу Аустерліц і чекають. Великий годинник вистукує невмолимий біг секунд, а Марі-Лор сидить поряд із дідом і слухає втомлене човгання ніг.

Етьєн бачить солдатів із щоками впалими, наче чашки. Тридцятирічних, яким можна дати вісімдесят. Чоловіків у зношеному вбранні, які тягнуться до голови, щоб зняти капелюха, якого там немає. Марі-Лор уявляє перехожих за звуками їхніх черевиків: оці маленькі, оці важать тонну, а від цих заледве щось лишилося.

Вечорами вона читає, доки Етьєн говорить по телефону, пише петиції до служби репатріації чи листи. Вона може проспати тільки дві-три години поспіль. Її будять фантомні бомби.

— Це просто автобус, — каже Етьєн, який тепер спить на підлозі поруч неї. Або: — Це лише пташки. — Або: — Там нікого немає, Марі-Лор.

Мало не щодня ревматичний старенький фахівець із молюсків доктор Жефар приходить на вокзал Аустерліц чекати разом із ними, рівно тримаючи спину, бородатий,