Шенна Кахрет - Зраджений коханням, Шенна Кахрет

—Подивися, що я знайшов, - сказав Росс, простягаючи мені невеликий сувій і ліхтарик.

Я розгорнула його. Це була карта. На ній були позначені всі кімнати, через які ми вже пройшли.

—Схоже, ми близькі до виходу, - сказав Харісон.

Я згорнула карту і хлопець сховав її в кишеню. Разом ми попрямували до наступних дверей.

У центрі кімнати були масивні дерев'яні двері, замкнені на старовинний замок із кількома обертовими кільцями. Поруч висіла табличка з написом: «Знайди відображення без світла, щоб вибратися з темряви».

Біля стіни стояло старе дзеркало, вкрите тріщинами. Коли Росс вимкнув ліхтарик, кімната занурилася в повну темряву, але в дзеркалі з'явилося слабке світіння. У відображенні ми побачили дві фігури з порожніми очима, ніби примари.

Я запропонувала Россу нахилити дзеркало. Щойно він це зробив, фігури почали рухатися і їхні обличчя стали збігатися з нашими. У цей момент замок на дверях тихо клацнув.

Ми йшли довгим коридором, освітлюючи собі шлях ліхтариком. Стіни були прикрашені гобеленами з моторошними зображеннями. Здавалося, що ці картини оживали на наших очах.

Наприкінці коридору на нас чекали великі, масивні двері. На них був зображений дивний символ, який ми бачили на карті.

—Це вони, - прошепотів Росс.

Ми разом узялися за ручку і потягнули. Двері з гуркотом відчинилися, і перед нами постали сходи, що вели угору.

***

Ми вийшли з будівлі, освітленої неоновою вивіскою, і холодне повітря одразу вдарило в обличчя. За спиною квест-кімнати, попереду тепла ніч. У всіх трьох на обличчях втома, але задоволені посмішки не сходили. Ми жартували над тим, як хтось із нас ледь не збожеволів у темряві, і згадували, як Росс ледь не застряг у шафі.

—Більше ніколи не погоджуся на цей безглуздий горор! - випалила я, здригаючись від спогадів про те, як мало не залишилася там назавжди.

—Та облиш, усе тіп-топ, - з усмішкою відповів Лестерн, ляскаючи мене по плечу. —Маніяк із квесту вже не повернеться за тобою, обіцяю.

—Ну все, - протягнула я, піднявши руки. —Ти заговорив про нього і...

—Та кинь, усе було круто! - відмахнувся Росс, підморгнувши. —Ну, майже круто. Але ж я думав, що в тій кімнаті залишуся назавжди.

—Та все окейно, не заморочуйся, - парирувала я, наслідуючи його ж тон і сміючись. —Хоча, знаєш, я в машину більше не сяду після цього.

—Мелл-мелл, цей маніяк тільки мене тепер буде переслідувати в кошмарах.

—Серйозно, я більше в машину не сідаю, - заявила, напівжартома, але з виразною ноткою серйозності.

Росс кинув швидкий погляд на мене, намагаючись зрозуміти, чи жартую я. Побачивши мою напівсерйозну, напіввеселу посмішку, він засміявся і промовив, продовжуючи тему:

—Гей, та годі тобі, це ж просто гра. Маніяка в багажнику немає - обіцяю!

—Все одно, - награно зітхнула я, роблячи крок назад. —Я краще пішки піду!

Різко розвернулася і кинулася навтьоки. Росс швидко передав ключі від машини Лестерну і кинувся за мною.

—Ну і куди ти? - крикнув він, наздоганяючи. —Не підеш!

—Ти мене не зловиш! - сміюся я, намагаючись прискорити крок.

Сміх заповнив темний паркінг. Росс гнався за мною, а я, озираючись через плече, кричала йому всілякі смішні фрази, які прийшли мені в голову. У кожному його кроці я відчувала гру, але й реальне бажання наздогнати мене, ніби це був наш власний маленький, безтурботний світ.

—Попалася! - нарешті наздогнавши, Росс обхопив мене зі спини й закружляв, піднімаючи з землі.

Я дзвінко засміялася, намагаючись вирватися, але він тільки міцніше тримав мене, продовжуючи кружляти.

—Ні, ні, відпусти! - намагалася я вислизнути, але всі слова потонули в сміху. Росс ніжно поцілував мене в шию, а потім почав покривати поцілунками все обличчя, шепочучи на вухо щось ласкаве.

—Ти куди ж тікаєш? Я ж обіцяв, що наздожену! - сказав він, сміючись.

—Відпусти мене! - видихнула, але Росс лише щільніше притиснув мене до себе.

—А ось і ні, тепер ти моя, - жартівливо пробурчав Харісон.

Я сміялася, намагаючись звільнитися, але марно. Його теплі губи торкалися моїх щік, чола, носа - усюди, де тільки можна, і цей момент був сповнений якимось дитячим щастям.

Якоїсь миті, крізь веселощі, я випадково зловила силует Лестерна. Він стояв неподалік, тримаючи в руці ключі, і дивився кудись у далечінь. Не сміявся разом із нами. Його обличчя раптом стало незвично серйозним, немов він опинився далеко від нас, загублений у власних думках.

Моє серце тьохнуло. Весь його вигляд змусили мене на мить забути про веселощі. Лестерн повільно опустив погляд, сховав руки в кишені курточки і, ні слова не кажучи, попрямував до машини. Наче щось важливе й особисте затьмарило всі його думки.

Я подивилася на Росса, але він був занадто поглинений нашими веселощами, щоб помітити.