Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

— У тебе є п’ять секунд на те, щоб відпустити мене, а інакше я проб’ю своїми нігтями твоє м’ясо.

Ру щось там бурмоче під гуркіт ударних, але однаково відпускає мене. Я буквально лечу додолу, а тоді ноги радісно з’єднуються з кам’яною доріжкою, зігнувшись у колінах.

— Люци сьогодні лицар.

Я коротко сміюся, поправляючи спідницю. Обіймаю себе за плечі, роззираючись, допоки лицарі продовжують маршувати. Оглядаю помаранчеві дерева, неначе з осінньої казки, ліхтарики серед листя, різнобарвні прапорці, а також кристали.

— А вони справжні? — питаю в Ру, вказавши на останні.

— Звісно ні.

Чудово. Чудово, що я все-таки пограбувала Мірабель, бо з цими кристалами мені робити нічого. Треба думати про Жанна, про перевізника, втечу, свободу…

Раптом Ру заливається реготом, що навіть навпіл згинається, але враз затуляє рота, заспокоївшись та набувши серйозного виразу обличчя, коли повз проходить якийсь пан, певно, поважний гість.

— Святий Духу!

Я хутко обертаюся й також затуляю рота долонею, аби сховати широку усмішку та приглушити хихикання. Очі розширюються від побаченого.

— Так, дуже смішно, — каже Люци, ледве пересуваючись. Він зняв з голови золотий шолом та тримає його під чималим блискучим плечем, лишившись у гігантських обладунках. — Ви навіть не уявляєте, як у них незручно. І важко. Я не можу ходити. І дихати. Там мав бути ти, — каже він до Ру.

— Та я з на лікарняному, вибачай. А от тебе хоч на турнір лицарів, — Ру стає поруч та б’є друга по плечу, але враз кривиться через твердість обладунків. — Поборешся за прекрасну даму?

Я заводжу очі до неба, допоки на фоні знову лунає голос Асмодея, від якого вже нудить. Обличчя розгоряється, а шлунок скручує.

— Досить нас сватати.

— Ще чого.

Допоки Ру вдягає собі на голову шолом Люциліана, волосся якого привабливо розпатлалося, а обличчя розгорілося, намагаюся прислухатися до надто сильного серцебиття. Люци уважно вивчає мене, те, як обіймаю себе, занепокоєно вивчаючи академію. Щось… не так.

Ні, чекайте.

Мене справді нудить.

Мої пальці автоматично протирають кров під носом, допоки ніхто з усміхнених та грайливих вогневиків не помітив.

— Я зараз повернуся, — кажу й швидко крокую до головних дверей академії.

— Все добре? — кидає Люци услід, але я не відповідаю. Зриваюся на біг, затиснувши рота долонею. Голову раптом пронизує болем, неначе від мігрені, а нудота така сильна, що ледве встигаю добігти до якогось туалету, забігти в кабінку та впасти перед унітазом на коліна.

Мене одразу вивертає, і можу радіти хіба тому, що це не кров, а мій сніданок. Закашлявшись, я хапаюся за шлунок, відчуваючи, як електризуюсь. Намагаюся вдихнути, але все повітря враз витягають з легень, стискаючи їх, змушують кістки тремтіти, а в наступну мить, власне повітря б’є мені по обличчю та відкидає в стінку позаду.

Я стогну через гострий біль у запотиличнику, спускаючись стіною, допоки перед очима пливе, а світ витікає крізь пальці, неначе пісок.

— Дідько…

Гарчу, зчепивши зуби, і намагаюся підвести руку, щоб перевірити, чи не розбила голову. Чи не лишила крові на стіні.

Мері.

Остін.

Бруна.

Гвен.

Я.

До біса це лайно! До біса, до біса, до-бі-са!

Я стогну, поки голова дрижить, перед очима пливе, а довкола метушиться вітер. Мені доводиться з дві хвилини пролежати на підлозі, тихо виючи. Чому це сталося? Скільки подібних випадків та смертей прикриває Асмодей? Можливо, кожного дня помирає хтось із рейлі.

Лишенько…

Слід думати про своє життя, а не вагатися. Я або тікаю звідсіля сьогодні, або шукаю спосіб протриматися живою якнайдовше. Я ледве не задихнулася, ледве не померла, і навіть не можу осягнути масштабів біди, бо голова перетворилася на гіперактивну центрифугу.

Єдине, що розумію: мені слід привести себе до тями та повернутися до хлопців, допоки Люци не почав хвилюватися через моє раптове зникнення. Він прекрасно втямив, що будь-що, що я роблю несподівано, завершується чимось незаконним або передсмертним.

Він такий милий, коли переймається й шаріється.

Напевно, я навіть сумуватиму.

Дідько, мій череп!

✯✯✯

Бал розпочнеться за кілька годин, коли усю осінню вулицю осяють яскраві магічні вогники, дівчата вдягнуться в середньовічні сукні, ніби розвиток тутешнього суспільства спинився кілька століть тому, хлопці — чорні однотонні костюми, а у вухах бринітиме класична музика. Довкола кружлятимуть фотографи зі своїми дивними, але схожими на людські, камерами.

Це буде або прекрасно та естетично, або божевільно.

Мені так тривожно, що увійшовши до кімнати та гепнувшись на край ліжка, я навіть не одразу помічаю дивну чорну тканину поруч на своєму морському простирадлі. Різко приймаю сидяче положення.